Так, ну що, перший у моєму житті звітний концерт учнів – відбувся! Діти співали дуже добре, номери - завдяки костюмам, підтанцьовці – яскраві, наповнені. Вдалося виконати «Обійми» Вакарчука, і мені пісню Джамали ( я їй ще близько 5 років тому після концерту обіцяла заспівати наживо у Криму) обіцянку виконала!
Мені отримати задоволення від заходу не вдалося - дітей треба було переодягати, налаштовувати, шукати по всіх закутках будівлі, видавати мікрофони, їх не вистачало - такі собі звичайні засценні перипетії. Точно можу сказати, що для мене - це те заняття, де не рахуєш хвилини до закінчення, де почуваєш себе на своєму місці, розчиняєшся в музиці, учнях, тут я не прогадала. Що буде далі? Далі буде – музика…

Таке враження, що прожитий не тиждень, а ціле життя… Важка минула субота, заняття за заняттям, перебігання з центру в центр, учні, різні, кожного чекає своя доля, сподіваюсь, що мої слова і моя присутність на цей період в їхніх життях принесе щось важливе, бо говорю я з ними, насправді, багато… Задумуюсь, якби так проходило все моє життя, якби в ньому не було власної музики, пісень, коротких і таких швидкоплинних хвилин щастя, відсторонення від усього? Недосказані слова, недописані мелодії, віра в свій шлях - тримають… Неділя, понеділок – те, що залишиться в мені до останнього подиху. Далі і весь спектр емоцій - від загубленості, відчаю, розчарування, страху, образи, безтолковості … до розуміння.

·       20 годин викладацької практики;
·       нічне дочитування Орвела;
·       50 важчезних польських і чеських слів;
·       майстер-клас з вокалу (практика ходіння на перше безкоштовне заняття – геніальний витвір тих, хто хоче набратися нових (або перевірити старі) знань і більше цих людей ніколи в житті не бачити);
·       класнюче поповнення аудіюванням з англійської (що значить працювати у центрі іноземних мов!) почуваю себе Голумом, щось на кшталт «мого золотця», коли тримаю в руках настільки продуману і гарну книжку;
А насправді, все це лише ширма повного спустошення, але треба жити, жати жито…  

Неусміхнене місто,
Непідметені душі,
Нерозплющені очі
Неумитих вітрин...
©

* * *
Єдиний чувак, який у цьому тотальному зоопарку мене заспокоює -
https://www.youtube.com/watch?v=X7YeJTfEpBg

31 / 13

Викладацький період життя. Випадок, доля, чи збіг обставин посилає мені дуже різних учнів. Цікаво за ними спостерігати, вивчати. Деколи не можу повірити, що в ті ж 13, та що там казати – навіть у 6 років – це вже абсолютно сформовані особистості. Звісно, батьки, середовище будуть їх ще, на жаль, шліфувати, обточувати, а життя обпече, як глину, до затвердіння, тоді вже щоб змінити форму буде лише один спосіб – розбити…

Відчуваю колосальну відповідальність. Вони наслідують, вони прислухаються, так хочеться їм побільше сказати. Так хочеться, щоб вони робили менше помилок і зуміли втілити щось дійсно значне і важливе. Якби ж знати всі ті відповіді…

"Критична маса" - відео

 "Критична маса" - аудіо

"За думою дума" - відео

Добрий ранок 09.06.2018 Презентація кліпу на вірш Т.Шевченка "Гоголю"

У Приірпінні зняли кліп на вірші Тараса Шевченка

на крилах Криму
крізь літо й зиму
крізь перепони
черстві кордони

нести те слово
нести ту правду
нести ту силу
ламати грати

вогні не згаснуть
якщо є іскри
на крилах Криму
у душі влізти

не марний голос
а марна тиша
летять із Криму
пісні і вірші...
М.Н.

ВІДЛІТАЙ.

Я не буду тримати.

І благати не буду, пробач.

НЕ ЧЕКАЙ –

не сестра і не мати –

не застигну, не виллюсь у плач.

НЕ ШУКАЙ

без вини винуватих,

хто, чого і чому не зберіг.

ПАМ’ЯТАЙ

тільки те, що є вартим,

що сльозами упало до ніг.

НЕ КАРТАЙ

себе совістю й честю –

бо і честь твоя й совість – це я.

ПРИПАДАЙ

до доріг перехрестя,

де зустрілись твоя і моя.

ЗАГЛЯДАЙ

у душі піднебесся,

де зорею хотіла я буть.

НЕ ПИТАЙ,

як зорі тій живеться,

бо вони, поки світять – живуть.

ПРОЩАВАЙ -

без образ і пробачень,

що Не Той знову стрінув Не Ту.

ВІДЛІТАЙ -

якщо зможеш не бачить

мою вічну, як біль, САМОТУ.

 

Юлія Качула

11.02.2018

                          УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ КРИМСЬКОЇ ДУШІ

 До Києва я добиралась добу... Кордони стали жорсткішими – на одному питають про наявність двох громадянств, на другому – крім українського паспорта ще й український закордонний. П’ять годин наш автобус по заметах, нерозчищених дорогах, повз десятки вантажівок долає 25 км до Умані. І серед цього хаосу і бездоріжжя ми помічаємо, як з декількох машин для прибирання доріг прямо біля траси водії безсоромно зливають солярку... Читаю серед заметілі Танине «Як би там не було – чекаємо» - і на душі стає тепліше. Пасажири нашого багатостраждального буса серйозно налаштовані у таку негоду йти до Умані пішки - і там уже шукати транспорт до Києва, але здоровий глузд перемагає, і всього-навсього через 2,5 години всі кримці успішно добираються до найближчого метра.

Їду на Хрещатик. Холодна, голодна, неспана. Зустрічаю на материку першу рідну душу. Міха проводить до Спілки і спішить на ще один захід... Знайомі, світлі обличчя. Мене тут справді дуже чекали. Обіймаю Тань, В’ячеслава, Марину Целуйко, Єлю Дорофієвську, Таню Прозорову. Виходжу на сцену з першою піснею – лугансько-кримським дуетом зі Славком Купрієнком, який ми обов`язково будемо вдосконалювати і наповнювати.  Голос після такої подорожі зривається, не слухається, але налаштовуюсь і таки видаю – «Накримилось...». На жаль, так мало учасників фестивалю встигла побачити і почути, але головне для мене – Крим на Українських Передзвонах до Дня Соборності прозвучав!

Летимо з Єлею на «Знай наших!». Прилітаємо у рідну для нас бібліотеку ім. Лесі Українки. Бачу людей, за обличчями яких скучила – Ольгу Романюк, Ігоря Двигала, Олену Геде, Богдану Гайворонську, Сашка Потужного. Співаю декілька своїх пісень, завершую нашим дуетом з Міхою. Знайомлюсь нарешті наживо зі Златою Біневич, Назаром Розлуцьким, Наталкою Політовою. Невеличкою дружньою компанією їдемо на ще один захід – вечір жіночої поезії «В мені», організований Мальвою Кржанівською. Вклинилась туди я в останній момент вже перед від’їздом, і, здається, залишилась у пам’яті присутніх. Люблю такий затемнено-інтимний антураж, діалог з глядачем. Дуже запам’ятався тембром, змістом і професійністю гітарист і співак - Володимир Пироженко, а сяючими очима і пристрасними оплесками - Володимир Олівець!

Наступні декілька днів були наповнені ефірами до Дня Соборності. «Прямий» з невизначеними репліками ведучих «Крим завжди був чужим, але Крим – наш» (але, звісно, я їм вдячна за висвітлення кримської теми), UA:Українське радіо з Галиною Бабій, «Армія FM» з чудовими, небайдужими, щирими ведучими Катериною Потапенко і Сергієм Жуковським. Зустріч з другом і водночас професійним оператором та перегляд свого першого відеокліпу на авторську пісню приємно завершили мою творчо-ідейну поїздку...

Через перешкоди, снігопади, блокпости я вирвалась до рідних серцю людей та ідей. Серед зневіри, безглуздя, байдужості, відчаю – намагаюсь творити і бути собою. Я дякую тим, хто вірить у мене і ділиться думками, що Крим для нього тепер асоціюється зі мною і моєю родиною. Я дякую тим, хто залишається в Україні, не марить закордонням, не впадає у відчай, а долає оці вічні перепони і робить потрібні, важливі справи. Я дуже вірю у молодь. Дивлюсь, як тато верстає нову книжку переможців конкурсу «Ми - діти твої, Україно!», який проводить незнищенна духом газета «Кримська світлиця» у Криму. Ці твори свідчать про такий інтелект, характер, волю, силу, свободу, впевненість, віру, внутрішню наповненість юних авторів, що хочеться жити, бо є ради кого, і хочеться підтримувати, окрилювати, надихати, бо є ради чого! Тому закликаю усіх однодумців – підтримайте, поширюйте інформацію про цей духовний творчий мостик, який єднає нас з Кримом! Бо тільки разом ми – незнищенна сила.

http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=19608

https://www.youtube.com/watch?v=eJKeduM732I 

Інтерв’ю для газет, радіо, телебачення, публікації, проекти та заходи:

1.   Сторінка у Вікіпедії

2. ДТРК "Крим" Юлія Качула у програмі "Рідна хата"

3. ДТРК "КРИМ" Віктор і Юлія Качули "Небо вище там - де ми!"

4.  «КРАЩИМ СВІТ ЗРОБЛЮ!»

5.   НЕБО — ВИЩЕ ТАМ, ДЕ ВИ!

6.  «ЯК НЕ КОЛОСОМ – ТАК ВІРШЕМ!»

7.  Юлія Качула: «Мрію, щоб Крим повернувся до України»

8.  Українське життя у Севастополі

9.  ПІСЕННИЙ ЗАЖИНОК НА ЖУРНАЛІСТСЬКІЙ НИВІ

10. «Голос України» Кримське небо у столиці

11.  Радіо «Промінь» Азбука реальності

12.  Юлія Качула: «Слухай українською!»

13.  КАЧУЛА ЮЛЯ 14-11-16 Світлиця Львівського радіо

14.  Англомовне промо-відео

15.  ЯКИЙ ВІН - ГОЛОС ЗОЛОТИЙ?

16.  З ПІСЕННОЮ ПЕРЕМОГОЮ!

17.  А У НАС Є ПІСНЯ — ДО ДУШІ СТЕЖИНКА!

18.  «ЩОБ У ДУШАХ ВІДЛУНЮВАВ ЩЕМ...»

19.  НАД ДОНУЗЛАВОМ ПІСНЯ УКРАЇНСЬКА ЗАБРИНІЛА!

20.  «Крик» душі Михайла Мельника (стаття у журналі "Разом" - Торонто, Канада)

21. Юлія Качула про проект "Слухай українською" | Ранковий гість (Телеканал "Надія")

22. Україна заговорила «Мовою серця»

23. Арт-світ. “Я привезла вам пісні з Криму”, – Юлія Качула

24. ТРК "Карпати" з Юлією Качулою

25. Стаття у газеті "Високий замок"

26. Програма "Доброго ранку Львове" (19.03.18) пісня на вірші Шевченка

27 ua:українське радіо 

28. Українські передзвони 

29. ua:українське радіо - 

30. Голос України 

31. Телевсесвіт 

32. Гітара як символ життєвих звершень Віктора Качули 

33. Династії - Віктор і Юлія Качули 

34. Хвиля Десни 

35. Порадниця 

36. Радіо Культура 

37. Громадське радіо 

38. Медіа Дрогобиччина 

39. Джерела Трускавця 

40. Інформатор

41. Скайп-інтерв'ю і презентація кліпу - Суспільне Львів

42. Юлія Качула: «Доки є сили, співатиму та плекатиму Україну в Криму!»

43. У Херсоні відбудеться творча зустріч з українською співачкою Юлією Качулою

44.  «Небо – вище там, де ми!»

45. ArmyFM Ранкова кава - у гостях Юлія Качула

46. У Сімферополі діти зворушливо та по-сучасному виконали пісню за віршами Шевченка

47.  Кримчанки сміливо записали пісню на слова Шевченка

48. Шалена енергетика: діти зворушливо виконали пісню за віршами Шевченка

49. ГОЛОС НАДІЇ 2:37:36

Будьмо гідні пам’яті Героїв…

20 лютого у Вроцлаві вшанували пам'ять Героїв Небесної Сотні. У греко-католицькому Соборі Воздвиження Чесного Хреста УГКЦ відправили вечірню панахиду-реквієм за загиблими Героями, учасники хору сакральної музики «Псалтеріон» виконали молитовні пісні, після чого відбувся показ документального фільму «Зима у вогні» режисера Євгена Афінеєвського. Фільм-хроніка розповідає про 93-денний період зими 2013-2014 років, описуючи процес перетворення боротьби українців за громадянські права на Революцію Гідності.

Підчас перегляду фільму неможливо було стримати емоцій і сліз. Серед глядачів були й іноземці, навіть студент з далекої Мексики, для якого ці події – відкриття, адже на його Батьківщині про те, що відбувається в Україні, практично не було інформації.

Організатори події – Анастасія Крашеніннікова та Дарія Мимка поділилися своїми думками про мету і значення цього заходу.

«20 лютого – дата, котра назавжди увійшла в новітню історію України, день, який став переломним моментом для багатьох українців і змінив хід нашої історії. Два роки пройшло від масового розстрілу на Майдані, але розслідування в справі трагічних подій практично не дало жодних результатів. Соромно через це перед сім’ями і матерями загиблих. Тому важливо, щоб у цей день ми не тільки згадували події Революції Гідності, але й замислювалися над тим, що кожен з нас може зробити для розвитку нашої країни. Як казав В’ячеслав Чорновіл: «Україна починається з тебе». Ці слова має повторювати кожен з нас щоденно. Починаючи з малого, зі зміни власних звичок і свідомості, кожен з нас робить свій вклад у побудову сильної соборної держави.

Хотілося б, щоб українці, котрі переїхали в Польщу, ставилися до актуальних проблем в нашій державі більш відповідально і позбувалися стереотипу «моя хата з краю», - розповіла Дарія Мимка.

«Ми вирішили, що концертів, пафосних заходів робити не слід, - говорить Анастасія Крашеніннікова. - Потрібно вшанувати гідно пам’ять найкращих синів країни - молитвою, добрим словом, мовчанням. Церква з великим задоволенням відгукнулась на нашу пропозицію.

Два роки минуло, люди втомилися від поганих новин, від війни, від бідності. Дехто вже почав уникати новин зі сходу, з дому. Так бути не може, адже ми тут сидимо в теплій хаті, а люди й далі кладуть свої безцінні життя там, де час іде зовсім інакше, там, де день як рік. Український вільний народ зараз лише росте-проростає, пробуджується, формується його свідомість, єдність. Для цього треба багато часу, і цьому треба сприяти.

Маю надію, що хвиля активності, яка потроху згасає, знов почне розростатися, що ми не змиримося з війною, не покинемо наших хлопців самих, не зганьбимо пам’яті тих, хто життя поклав на те, щоб ми перестали миритись із неправдою і рабством. Тоді ця хвиля перетвориться в рятувальне цунамі і змиє весь бруд. Тоді ми, нарешті, оратимемо свою землю для себе. Але для цього треба піднятися і працювати, а не чекати, що хтось це зробить за нас».

***

Дослідження, проведене в рамках проекту Міжнародної організації з міграції (МОМ), стверджує, що українські заробітчани переказують додому більше коштів, ніж дають міжнародні донори та інвестори – у 2014 році ця сума становила 2,8 мільярда доларів.

Згідно з даними польського Національного банку, у 2015 році громадяни України, які перебувають на заробітках у Польщі, офіційно заробили 8 мільярдів злотих, це приблизно 1,8 мільярда євро.  Позитивний вплив українців на польську економіку, «праця яких збільшує наш ВВП», відзначив професор економіки з Інституту Лазаря у Варшаві Мацей Кжак.

Українці – талановитий і роботящий народ, якому всю нашу історію не щастило лише в тому, що йому не давали працювати на себе і самим розпоряджатися своєю долею і своєю країною. За те, щоб це нещастя, ця несвобода, нарешті, припинилася, полягли Герої Небесної Сотні й продовжують гинути наші бійці в зоні неоголошеної війни на сході України. Пам’ятаймо про це і будьмо гідні цієї пам’яті…

 

 

Юлія Качула, газета "Nasze słowo".

ДИРИҐЕНТ ЛЮДСЬКИХ ДУШ

Нещодавно у Вроцлаві в греко-католицькому Соборі Воздвиження Чесного Хреста відбувся концерт колядок у виконанні українського хору сакральної музики «Псалтеріон».

У програмі концерту прозвучали одні з найкращих величальних народження Сина Божого пісень: колядка «Бог Предвічний», яку найчастіше співають першою за святвечірнім столом, а наш геніальний поет Іван Франко називав її перлиною серед колядок, «Добрий вечір тобі», різдвяний гімн Джона Вейда «Прийдімо, всі вірні» («Adeste Fideles»), «Нова радість стала», «Одна зоря», «На Святвечір», «Ангели в небі» Олександра Кошиця, якого доля закинула далеко від Батьківщини, але друзям він часто писав: «Єдина моя надія, що держить мене на землі і дає сили жити, — це бути перед смертю дома, побачити милих друзів, мій дорогий Київ, мою Україну».

Цікаво, що саме хорову обробку Кошиця української колискової «Ой ходить сон коло вікон» у виконанні хору Кошиця за кордоном почув Джордж Гершвін, ця мелодія лягла в основу одного з найвідоміших у світі джазових стандартів «Summertime». Давайте не забувати, скільки видатних творів принесла світу українська культура! Як, наприклад, відомий на весь світ як «колядка дзвонів», перекладений багатьма мовами, навіть китайською, співаний хорами з оркестром, ансамблями, сучасними гуртами практично у кожній країні світу, саундтрек до найвідоміших фільмів, серіалів, мультфільмів — неперевершений «Щедрик» Миколи Леонтовича, якого теж змогли почути вдячні глядачі концерту.

На завершення прозвучала колядка, яка увібрала образи з народних пісень та колядок лемків «Тешуть теслі» на слова відомого поета, народженого на Лемківщині, Богдана-Ігоря Антонича.

В атмосфері душевності, культурної святості гості та хористи разом, душею і голосом, прославили народження Сина Божого!

 

Багато творів, виконаних на концерті, були в обробці диригента хору сакральної музики «Псалтеріон», композитора, автора пісень і священика — Богдана Дрозда. Ця людина є творцем, натхненником і наставником хору, який стрімко розвивається і все більше завойовує прихильність та любов слухачів. Запитаємо у Богдана-Мойсея про його шлях до Бога і музики.

— Отче Богдане, як сталося, що Ви опинилися в Польщі, Ви ж за походженням з української родини?

— Моїх предків переселили до Польщі під час акції «Вісла» у 1947 році. Завезли їх до моря в село, яке називалося до війни Цежне. 90 відсотків жителів були поляками, 10 — українцями. Там я і народився — через 16 років після акції «Вісла». В школі нас вчили українки. Я почував себе як вдома, поляки поважали наші традиції, свята, ми — їхні. На Святвечір завжди збиралася вся родина, це був незабутній ритуал: 40-50 осіб, кутя, колядки «Бог предвічний», «Святий Вечір», добре пам’ятаю, як усі плакали від тих слів: «Чи ви чули, люди, про тую новину? Закували у кайдани нашу неньку Україну»…

— Чи були у Вашій родині музиканти? Що пробудило таку любов до музики?

— Мій дід, мамин батько, — Антін Шиманський був диригентом хору в церкві, у мами був абсолютний слух, взагалі, з маминої сторони всі були музично обдаровані. Три сестри і брат, не знаючи нот, співали на чотири голоси. Я виховувався у світі гармонії. З батьківського роду музичний талант був у тата і бабусі. Надзвичайно вплинули на мою свідомість мамині колискові, її голос. Пізніше — оточення, освіта. Я закінчив школу у Легниці, де викладали мови, музику, танці, навіть основи балету. Був і хор, яким диригував обдарований музикант, віолончеліст Вроцлавського оркестру, сліпий професор Михайло Дуда (не мав одного ока, яке втратив від удару струни віолончелі, що обірвалась). Потім — навчання у семінарії Католицького університету у Любліні. Моїм наставником, який ввів мене у світ філософії, був отець, професор, один з кращих богословів на світі Чеслав Бартник. Саме завдяки йому через призму філософії я знов прийшов до всесвіту музики. Одним з визначальних днів мого життя було 9 червня 1987 року, коли відбулося моє свячення Іоанном Павлом ІІ на священика. Далі — навчання на факультеті музикології того ж університету, де я і почав самостійно компанувати. Щоденно був при інструменті, бо важливими для кожної професії є систематичність і самовіддана праця.

— Чому Ви обрали шлях священика?

— Кожен священик — вчитель, наставник, духівник, диригент людських душ. Мій старший брат Зенон — надзвичайно світла, обдарована людина, був священиком у Слубську, і справжньою трагедією у нашій родині стала його смерть у віці 28 років. У той час я вагався, чи вчитися в академії музичній, чи семінарії. Але однієї ночі, вже після «іспиту зрілості» — арматури до музичної академії, мені приснився упокоєний брат, його обличчя було впевнене, одухотворене, і він сказав мені: «Іди до семінарії». Після того я вже не вагався. Але як птах не може летіти з одним крилом, так любов до Бога і музика стали моїми крильми.

— Як приходить осяяння? Що стає мелодією, піснею? Творчі муки роблять життя легшим чи важчим?

— То є таємниця, містика… Творчість починається з думок, емоцій, переживань, здебільшого, на жаль, від болю — фізичного і душевного. Згадаймо, практично всі геніальні митці мали складну долю, смуток, гіркоту існування… Я не кажу про музику комерційну, а про вічну. Коли з’являється натхнення — треба його хапати! Мені грає в голові мелодія, це може бути кілька ноток, які потім розвиваються у музику. Я шукаю того звуку, без інструменту, тільки в своєму уявленні. Творчості без мук не буває, мистецтво і терпіння є синонімами, хто не терпить — той не є митцем. Терпіння, біль привели мене істинно до Бога, раніше була віра інтелектуальна, а тепер — Бог в моїй душі, серці, в усьому мені. Змінилося і ставлення до музики. Не стидаюся говорити, що через поганий стан здоров’я я трохи віддалився від компонування. Час втрачено, але після створення хору «Синтагма», «Псалтеріон», зустрічі з нашими талановитими хористами, репетиції, концерти — все це надає сили, натхнення і хочеться творити, жити, залишити слід на землі для нащадків.

— Розкажіть про працю диригента, роботу з хором, це ж дуже непросто, бо кожна людина — особистість, а підхід треба знайти до кожного.

— Були у моєму житті знакові події, які підкреслили усвідомлення мого шляху в музиці. Раз на місяць до академії приїжджав професор хорової музики європейського рівня Стефан Стулігрош. Студенти, серед них і я, повинні були диригувати твір. Після мого диригування професор сказав: «Зійди на бік!». Я здивувався, злякався, що зробив не так, але пан Стефан звернувся до мене: «В середу на концерті ти будеш диригувати!».

Я добре писав фуги різних епох, на четвертому році навчання кожен з учнів мав зааранжувати колядку, я підготував «Нова радість стала», яку ми виконували на концерті. Після того, як мій викладач, професор і диригент Казіміж Гурський заграв її, він сказав: «Що ти тут робиш, йди на композицію, ти маєш великий талант!». Ці дві події мали величезний вплив на моє творче усвідомлення.

Важлива справа для диригента, та й кожної людини: хочеш змінити світ — зміни себе. Раніше я був гострий на слова, нервовий, але з віком зрозумів, що найважливіше у хорі, колективі це — людина, кожен з нас. Тобто треба любити, шанувати одне одного, з кожним привітатися, обійняти. Спочатку ми, потім хор. Лагідність, любов, але і точність, дисципліна роблять своє. Я бачу, як хор розвивається, хористи один за одним тужать. Для українців, що приїхали з України і народилися тут, у Польщі, цей хор — віддушина. Вони приходять з любов’ю, багато хто каже, що відпочивають душевно, я вважаю це великою місією.

У 1997 році я заснував чоловічий хор «Синтагма», який мав багато концертів, записів, гастролей. Він виконував досить відому на весь світ, написану моїм братом, професором музичної академії у Лодзі, талановитим композитором Романом І. Дроздом і мною «Архієрейську літургію», яка була замовлена на 400-ліття Унії Берестейської. Також цю літургію записав знаменитий хор київської консерваторії «Браво». Зараз розвивається хор «Псалтеріон». Важливим є те, що ми маємо багато авторських творів, ми не дублюємо того, що співають усі, в цьому наш феномен, оригінальність.

Насамперед відчуваю себе українцем, але оскільки я народився, вчився у Польщі, польська культура теж мені дуже близька, особливо симфонічна музика, твори польських сучасних композиторів, насамперед Кшиштофа Пендерецького. Україна, український народ для мене так багато значать! В ім’я наших багатостраждальних геніїв — Шевченка, Стуса, Симоненка, Франка, Лесі Українки, Людкевича, Лятошинського, Березовського ми мусимо жити з вірою, силою, натхненням, бо ми — народ з великою культурою і нас ніхто ніколи не переможе!

Юлія Качула, газета "Nasze słowo".

  

Карнавал у Венеції

Мокре, сіре, затхле місто. Тисячі туристів, в заторах яких ледь просуваєшся практично на кожній вузенькій вуличці і біля кожного "видатного місця". Бомжі. Більшість магазинчиків, кіосків, ринків (і все, що в них), сувенірів - не італійського походження, як і продавці (китайці, індійці).Чому стільки ажіотажу від сучасної Венеції? Я так і не зрозуміла...

 

РИМСЬКІ КАНІКУЛИ

Перейти за посиланням - "Слухай українською!" проект Юлії Качули