четвер, 15 липня 2010 р.

Доброго дня, шановні друзі, соратники, побратими, земляки, співаки і слухачі, знавці і шанувальники Її Величності Пісні!

Мене звати Юлія Качула. Я народилася сонячного липневого ранку у смт. Рокитне, на Київщині. Доля закинула моїх батьків до Криму (тато у мене з Волині, а мама з Київської області), коли я була ще зовсім маленькою і дуже голосно репетувала в колисці. Бабуся пояснювала це просто – буде співати!

У Сімферополі закінчила школу-гімназію, прикрашаючи навчальні будні конкурсами, концертами, ролями Снігуроньки, Мальвіни, королівни Осені, Русалоньки і незмінної ведучої усіх цих численних і неповторних шкільних заходів.

Дитяча мамина мрія (а вона у мене вчителька української мови та літератури) – займатися музикою, навчитися грати на фортепіано, на жаль, так і не здійснилася. Але зате вони з татом зробили все для того, щоб у мене був удома музичний інструмент і я отримала музичну освіту.

Переломним моментом, коли я відчула, що пісня для мене – не просто набір слів і звуків, а справді – до душі стежинка, став перший конкурс, який 1998 року відбувався за межами Криму, а саме у Києві. Я була зовсім маленькою, від переживань серце калатало, голос тремтів, але я вистояла і отримала свою першу перемогу. Після цього було багато пісенних олімпів:
1998 р. – I місце у Всеукраїнському конкурсі «Юний композитор» (м. Київ); 2000 р. – I місце у Всеукраїнському конкурсі на кращий музичний твір «Жива музика» (м. Київ); 2001 р. – I місце в Міжнародному конкурсі «Маестро» (м. Сімферополь), – I місце у Всеукраїнському конкурсі «Юний композитор» (м. Сімферополь), лауреат конкурсу на премію ім. Дмитра Луценка «Осіннє золото» (м. Київ);
2003 р. – відзнака за творчі досягнення Всеукраїнського фестивалю «Червона рута – 2003» (представляла на фестивалі Автономну Республіку Крим) (м. Київ);
2006 р. – I місце у Всеукраїнському фестивалі «Духовні джерела» у номінації «авторська пісня» (м. Львів), дипломант Всеукраїнського конкурсу «Ялтинський берег» (м. Ялта);
2007 р. – у студентському конкурсі «Музичний олімп» зайняла I місце і стала «Золотим голосом» Таврійського національного університету (м. Сімферополь), II місце у фестивалі «Сімейні скарби України» в номінації «Сімейний дует» (м. Сімферополь);
2008 р. – дипломант, спеціальний приз за популяризацію української пісні в Криму на Міжнародному фестивалі молодих виконавців сучасної української пісні «Молода Галичина» (м. Новояворівськ), III місце у фестивалі авторської пісні та співаної поезії «Пісенна мрія» (м. Одеса), лауреат I премії Міжнародного фестивалю естрадної пісні та театрального мистецтва «Співограй» (м. Феодосія), лауреат II премії Міжнародного студентського фестивалю «Барви осені – 2008» (м. Київ);
2009 р. – лауреат III премії Міжнародного фестивалю вокального мистецтва «Дніпровська хвиля» (м. Дніпропетровськ), I місце у Міжнародному конкурсі вокалістів «Созвездие Тавриды» (м. Сімферополь), дипломант Міжнародного фестивалю авторської пісні «Булат» (м. Суми), дипломант відкритого фестивалю авторської пісні та пісенної поезії «Редкая птица» (м. Запоріжжя, острів Хортиця), червень – липень – гастрольний тур у складі молодіжної творчої делегації від України Польщею, Чехією, Німеччиною і Францією, гостя фестивалю авторської пісні «Осіння Ялта» (м. Ялта), організатор, автор, ведуча, учасниця газетного (у «Кримській світлиці») фестивалю-конкурсу «Пісенна світлиця» і Першого фестивалю-конкурсу української пісні кримських авторів (м. Сімферополь), дипломант V відкритого фестивалю авторської пісні «Плеяда 2009» (м. Запоріжжя);
2010 р. – переможниця Міжнародного фестивалю «Планета зірок» (м. Судак);
2012 р. - лауреат першого ступеня Міжнародного конкурсу "Intershow" (Польща, м. Новий Тарг);

2015 р. - учасниця проекту "The voice of Poland".

Закінчила факультет української філології та українознавства Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського, ставши його "Золотим голосом".
 
Кореспондент Всеукраїнської загальнополітичної та літературно-художньої газети «Кримська світлиця», Українського радіо «Культура»; Художній керівник Будинку офіцерів, солістка ансамблю (м. Сімферополь).
Випускниця Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв, естрадний вокал (м. Київ)
Разом з батьком ми видали ліцензійний аудіодиск власних пісень «Може, мамо, я хоч трохи кращим світ зроблю!» та збірку поезій і пісень "Небо вище там - де ми!".

Запрошую «пісенних» однодумців до спілкування, гуртування, організації спільних заходів, творчих вечорів, зустрічей, концертів, конкурсів, які б підставили плече нашій Пісні і сприяли б її розвитку, утвердженню, популяризації та поширенню!

середа, 14 липня 2010 р.

Я ПІСНІ «БУЛАТІВСЬКІ» СПІВАТИМУ, Я ЗА ВАМИ, СУМИ, СУМУВАТИМУ...

І що ж я могла знати раніше про Суми? «Адміністративний центр Сумської області і місто обласного значення з населенням близько 280 тис. жителів...». «Засноване у 1655 році. Надзвичайно красиве - особливо влітку, затишне, зелене містечко на берегах мальовничого Псла...». Край, де остаточно склалася акторська кар’єра основоположника сценічного реалізму Михайла Щепкіна (не випадково ж місцевий театр драми і музичної комедії носить його ім’я). Останній гетьман Запорозької Січі Петро Калнишевський - із Сумщини. Олександр Олесь (сміються, плачуть солов’ї!) - тутешній! І червоний партизан, двічі Герой Сидір Ковпак, і льотчик-ас, тричі Герой минулої війни Іван Кожедуб - звідси.
А ще ж - президентська Хоружівка на Сумщині! І якщо вже рухатися в напрямку Помаранчевого Майдану - то як не згадати його провісників, сумських студентів і їхню знамениту «революцію на траві» - протестне наметове містечко і літній 2004 року піший похід на Київ проти грубого, адміністративного, безпідставного об’єднання трьох університетів міста в один. Міліція жорстоко побила й затримала учасників походу, але зерно їхньої непокори перед правлячим режимом («Студенти - не бидло!» - одне з тих революційних гасел), без сумніву, дало свої сходи на Майдані. До речі, через рік, у 2005-му, студентам-бунтарям урочисто відкрили пам’ятник у центрі Сум, де стояло наметове містечко.
Так що навіть цих моїх «мозаїчних» студентських відомостей про Суми, напевне, досить, щоб відчувати пошану до цього «північноукраїнського» міста. Але ж я вам ще й слова не сказала про знаменитий пісенний сумський «Булат»!
10-13 квітня у місті Суми проходив ХХI Міжнародний фестиваль авторської пісні і пісенної поезії «Булат». Це один із найстаріших, найвідоміших фестивалів авторської пісні в Україні, який проводиться з 1989 року з метою підтримки і розвитку жанру, хрещеними «батьками» якого є легендарні автори-виконавці - Булат Окуджава, Юрій Візбор, Володимир Висоцький, Олександр Галич, Юрій Кукін та інші «кобзарі» співаної поезії.
Організатори фестивалю - Сумська обласна молодіжна громадська організація «Клуб авторської пісні «Булат», Сумська міська рада, відділ культури і туризму міської ради. Цього року фестиваль проходив під патронатом Сумського міського голови Геннадія Мінаєва.
Мета та завдання конкурсу - популяризація жанру авторської пісні і поезії в Україні, підтримка талановитих авторів-виконавців, культурне збагачення й естетичне виховання молоді, залучення творчої молоді до жанру авторської пісні, обмін досвідом між активістами клубів авторської пісні і творчих об’єднань.
Думка взяти участь у «Булаті» прийшла до мене абсолютно спонтанно, але тепер важко навіть уявити, що я могла б пропустити і не відчути разом з гостями, конкурсантами, бардами, авторами-виконавцями з різних куточків України, Росії, Білорусії, Молдови це справжнє свято ліричної чи жартівливої, філософської чи інтимної, але завжди такої змістовної, образної, духовно багатої авторської пісні.
Фестивальний пісенний настрій учасники «Булату» відчули ще з перших кроків на пероні сумського залізничного вокзалу, де нас привітно зустріли директор фестивалю Ігор Добровольський та його помічник Сергій Примак. Автобус, наповнений творчими, невгамовними, співочими людьми – це середовище, де оживе навіть найзакореніліший песиміст. З веселими вигуками, жартами, анекдотами, і, звичайно ж, піснями, перезнайомившись, від душі насміявшись, ми прибули до спортивно-оздоровчого комплексу «Орлятко». Там ми і мали ці кілька квітневих днів жити, горланити до ранку пісні, заважати своїми завзятими репетиціями сусідам по кімнаті, конкурувати, виступати, радіти перемогам і розчаровуватися через невдачі, словом – фестивалити.
Вже першого дня ми встигли взяти участь у кількох фестивальних заходах. Найбільше мені запам’яталися концерт у Сумській школі МВС та прес-конференція з організаторами фестивалю та членами журі. Концерт просто окрилив шаленими оплесками, неприхованими емоціями та щирими проханнями майбутніх сумських правоохоронців приїхати до них і виступити ще хоч раз. А прес-конференція вразила знайомством з людьми, про яких уже ходять легенди. «Ніжний та іронічний лірик, геній авторської пісні» (його співають і Нікітіни, і Берковський, і взагалі всі барди країни), поет із загадковою несхожістю - все це особливий світ в російській поезії ХХ століття, де він міцно посів гідне і абсолютно окремішнє місце. Дмитро Сухарєв - автор багатьох збірок віршів і володар декількох поетичних премій, у тому числі Державної премії Росії з літератури імені Булата Окуджави, автор пісень всенародної популярності – «Альма-матер» і «Бріч-мулла», «Прекрасна хвиля» і відомого «саундтрека» до кінофільму «Москва сльозам не вірить» - «Олександра». Організатор та ідейний натхненник Творчої спілки діячів авторської пісні України Вадим Гефтер; визнаний авторитет в сучасній авторській пісні, автор понад 300 пісень, художник, кінодраматург Ігор Жук; український бард, драматург, член національних спілок України: театральних діячів, кобзарів, журналістів та Всеукраїнської музичної спілки, автор багатьох пісень Олександр Смик; директор фестивалю, президент клубу авторської пісні «Булат» Ігор Добровольський; журналістка, письменниця, авторка багатьох відомих детективів та психологічних романів Ірен Роздобудько.
За словами Ігоря Добровольського, фестиваль авторської пісні «Булат» - це добра, славна традиція, яка активно підтримується містом Суми, тому й проводиться вже 21 рік поспіль.
Цього року до Сум приїхало понад двісті учасників та гостей. «Булатівці» традиційно дають низку благодійних концертів на підприємствах, у вищих навчальних закладах, бібліотеках, Банківській академії, суспільному культурному центрі та ін.
Як пояснив директор, конкурсна частина фестивалю проходить у два етапи: робота в творчих майстернях і виступ на конкурсному концерті. Всього передбачено нагородження 8 лауреатів і 8 дипломантів фестивалю у номінаціях: автор слів, автор пісень українською мовою, автор музики, поет, виконавець, вокальний дует, ансамбль.
На моє запитання, що отримують переможці фестивалю, чи «розкручують» їх, чи допомагають у подальшому розвитку, чи просто дарують диплом «для колекції», Ігор Добровольський відповів, що диплом на такому конкурсі ще треба заслужити. Адже конкурсний концерт «Булату» має дуже високий рівень, з дуже сильними учасниками, і бути серед них відзначеним – це вже велика нагорода. Крім того, у програмі фестивалю працюють творчі майстерні, де можна показати свої здобутки відомим маститим бардам, поетам, які дійсно можуть допомогти в подальшому творчому розвитку і у тій, так званій, «розкрутці».
На запитання, за якими критеріями журі буде оцінювати конкурсантів, Ірен Роздобудько відповіла, що вона в першу чергу звертатиме увагу на тексти, риму, поетичність. Причому, теми не мають значення, головне, щоб твір створював не порожній, наповнений змістом образ.
Дмитро Сухарєв сказав, що для нього в авторській пісні головне - талант, у якому все повинно бути поєднано. Взагалі, авторська пісня призначена для вузького кола людей, для дружньої компанії однодумців. Раніше, в часи моєї молодості, розповів Д. Сухарєв, сучасна попса, що звучить з радіо- та телеефірів, була чимось диким, незрозумілим, нелюдським, її просто б не слухали. Людей виховували на образних, розумних піснях, які несли у собі велику ідею – спонукати задуматися над значимим, цінним, прекрасним. Мистецтво має надзвичайно об’єднавчу силу. Добра, якісна пісня, яку співає весь зал, знає напам’ять кожен, може організувати націю, а оце пісенне сміття, що заполонило тепер ефір, може людей зіпсувати і пересварити. Так, як це й відбувається зараз. Я не можу сказати, що в нації перестають народжуватися генії, просто відчувається якийсь період «творчого застою». Такі фестивалі, як «Булат» допомагають відкрити, віднайти тих прихованих «пісенних пророків», які знайдуть своє місце у мистецтві, адже справжній талант обов’язково проб’ється, просто ніколи не можна опускати руки і щиро, відкрито, душевно творити, якщо відчуваєш, що маєш сили, якщо твоя творчість здатна доторкнутися до чиєїсь душі і залишити у ній слід.
Виступ Олександра Смика був лаконічним і дуже влучним: «Авторська пісня – це як триєдність: Бог-отець, Бог-син, Бог-дух, якщо щось випадає, значить, віри немає; так і в пісні – текст, мелодія, голос мають бути у повній єдності і гармонії, якщо щось недовершене, не талановите - не буде пісні».
Трошки відступивши від конкурсної теми, я запитала у Ірен Роздобудько, чи справді мистецтво здатне зробити світ кращим? І що ж таке треба створити митцям, щоб українці стрепенулися, пробудилися, прозріли, взяли міцно в руки та підняли рідну країну з «кризових колін»?
- Я переконана, що культура йде попереду економіки, політики, - відповіла пані Ірен. -
І якщо ми не будемо культурними, не усвідомимо себе як інтелігентна, розумна, вільна, роботяща, європейська нація, то на достойне майбутнє навряд чи доведеться сподіватися.
Треба писати чесні, проникливі твори. Тільки якщо тобі повірять, можна вплинути на людську свідомість, змінити, покращити її. Творча людина повинна бути речником, месією, що веде за собою.
- Де Ви берете теми для своїх творів? Ваші герої – це живі люди, чи витвір Вашої уяви? Нещодавно я, студентка факультету української філології, готуючись до семінару, перечитала цілу купу книжок сучасних письменників. Але найбільше мене вразив Ваш роман «Ґудзик». З ним я й виступила на одному із семінарів: переказувала Вашу біографію, переповідала зміст, зачитувала якісь фрагменти з твору, що мене найбільше вразили, і ставила собі та своїм однокурсникам запитання: як можна заглянути в таку глибину життя, людських переживань і уявити та відтворити подібне? Чи могла я тоді уявити собі, що колись зможу у Вас особисто про це запитати? 

- Я намагаюсь узагальнити те, що бачу в житті. Я можу взяти щось у вас, ваші очі, вашу наполегливість, добру енергетику. З іншої людини - щось своє, неповторне, це буде синтез рис, які мене вразили. А «Ґудзик» - це пошук відповідей на вічні запитання, хто ми такі в цьому житті? Чи ми маленькі, загублені ґудзики, чи можна нас знайти, чи можна знайти те, що, здавалося б, безповоротно втрачено? Я ставлю собі всі ці вічні питання, а образи вже набираються з життя. Звичайно, написати твір, який здатний вразити, неможливо, чогось не переживши. Не знаючи, що таке біль, зрада, образа, втрата чи, навпаки, сильні найкращі відчуття, не можна їх правдиво описати. Тому, мені здається, творчій людині необхідно пройти багато в своєму житті, багато пізнати, побачити, відчути, для того, щоб всі свої враження викласти і увічнити в творі. Не варто боятися життя, усіх його проявів, досконалих чи недолугих, красивих чи потворних, які завдають болю чи приносять істинну радість. Це все треба пережити, заглянути в глибину і увічнити, якщо є хист, звичайно, синтезувати у мистецтві.

* * *
Наступного фестивального дня проходили творчі майстерні для кожної номінації. Прослуховували учасників, давали поради та благословляли вже на сам конкурсний концерт відомі й авторитетні автори Ігор Жук та Юрій Чайка, виконавці Руслана Туриянська, Інна Дроздова, барди Едуард Драч та Олександр Смик, поети Сергій Каплан, Ірина Козлова, Сергій П’ятаченко, автор музики Володимир Завгородній, Олександр Супрун і Театр поетичної пісні «Шансон».
Після прослуховування у залі комплексу «Орлятко» вперше відбувся концерт української пісні та традиційний концерт жартівливої пісні «Чайхана». Із задоволенням зазначу, що концерт української пісні, хоч це й була лише прем’єра, видався набагато потужнішим. Співали Олександр Смик, Юрій Чайка, Ігор Жук – кожен по-своєму незвичайний, цікавий і, безумовно, талановитий. Для себе особисто на цьому концерті я виділила Едуарда Драча та гурт з Дніпропетровська «Пліч-о-пліч». Едуард Драч – людина-оркестр, володіє гітарою, скрипкою, фортепіано, мандоліною, банджо, кобзою, старосвітською бандурою, гуслями-словіші, колісною лірою. Автор багатьох пісень українською мовою, бажаний гість на різноманітних фестивалях. Його знають в українських громадах Європи, Канади, Америки, де він виступав з концертами.
А з учасниками гурту «Пліч-о-пліч» Ярославом Апрасюхіним та Денисом Пахомовим я познайомилась минулої осені на фестивалі «Пісенна мрія» в Одесі. Ще тоді хлопці вразили мене професійною грою на гітарі, образними, сильними текстами, потужною енергетикою. У них є своє обличчя, і я впевнена, їх чекає велике творче майбутнє. Треба лише звучати, «світитися», не зупинятися, шукати однодумців, як сказав на тій же «Пісенній мрії» Олег Скрипка.
Якби іще не отакий штришок... Я приїхала на фестиваль без гітари, бо, чесно кажучи, рідніший для мене інструмент – фортепіано, присутність якого на сцені організатори мені «клятвенно» обіцяли. Але робочого інструмента на конкурсі (крім розбитого піаніно без половини клавіш) я так і не побачила. Що ж робити? Я попросила хлопців підіграти мені на гітарі. Чули б ви, як гарно звучала моя постійна конкурсна «супутниця» - пісня «Мамо, вічно будь!» під професійний гітарний акомпанемент! Але нашому творчому дуету так і не судилося відбутися: з якихось причин гітарист на конкурсі відмовився мені підіграти.
Довелося співати без супроводу - акапельно. На мій подив, я все одно отримала відзнаку і стала дипломантом фестивалю. Але справа ж не у формальних відзнаках! Просто, разом, об’єднавши таланти й зусилля, ми створили б такий номер, показали б такий рівень, що - повернімося до Ірен Роздобудько - це вразило б до глибини душі і окрилило душу кожного. Невже і в мистецтві у нас, як у політиці: де два музики, там три лауреати-гетьмани? Тож і не дивно, що вся країна - як те ненастроєне фортепіано...

На гала-концерті в «Палаці культури ім. Фрунзе» журі та директор фестивалю вручили дипломи та пам’ятні подарунки переможцям. Лауреатами стали: Анна Троян (Суми), Тетяна Богданова (Запоріжжя), Ірина Рижих (Асканія-Нова), Ігор Петренко (Стаханов), Ольга Артеменко і Катерина Тетеря (Київ), ансамбль «Форум» (Дніпродзержинськ). Дипломами відзначили Вадима Ланду (Одеса), Євгена Співака (Суми), Михайла Квятковського (Асканія-Нова), Сергія Постолова (Бєлгородська обл.), Наталю Соболєву (Дніпродзержинськ), Володимира Худенка (Конотоп), Юлію Качулу (Сімферополь), Юрія і Віру Найд (Хмельницький), спеціальний приз «За пісню» отримав ансамбль «Альма-матер» (Дніпропетровськ).

* * *

В останній день після гала-концерту (це була якраз Вербна неділя) дехто з учасників встиг сходити в Сумах до церкви і посвятити гілочки верби. Я привезла ті посвячені гілочки до Сімферополя і поставила в редакції у воду. Сьогодні вони вже розпустили листочки і викинули корінці! Ми висадимо їх у нашу кримську землю - творчі, духовні паростки прекрасного пісенного фестивалю «Булат», що так гостинно зустрічав нас у відтепер рідних, милих серцю Сумах...

Юлія КАЧУЛА.
Суми - Сімферополь.

(Всеукраїнська загальнополітична та літературно-художня газета «Кримська світлиця») 

СУЗІР’Я ТАЛАНТІВ НА КРИМСЬКОМУ НЕБОСХИЛІ

7 березня у прекрасному залі Кримського академічного російського драматичного театру імені Горького відбувся заключний гала-концерт Міжнародного конкурсу вокалістів «Сузір’я Тавриди», присвяченого пам’яті народного артиста СРСР Юрія Богатикова. Понад 150 учасників з Ялти, Євпаторії, Сак, Красноперекопська, Джанкою, Старого Криму, Керчі, Бахчисараю, Алушти, Нижньогірського, Красногвардійського районів Криму та з Херсонської області зібралися у кримській столиці, щоб позмагатися за право називатися найкращими вокалістами.

Я почула про цей конкурс від своїх знайомих з Кримського університету культури, мистецтв і туризму, про яких колись вже писала у «Кримській світлиці». Мені запропонували розповісти про нього в нашій мистецькій газеті, бо й справді, конкурс «Сузір’я Тавриди» був започаткований у 2007 році саме з ініціативи ректора Кримського університету культури, мистецтв і туризму, заслуженого діяча мистецтв України Ірини Андронової та втілений у мистецьке життя заслуженим працівником культури АР Крим, викладачем університету Катериною Альохіною.
Та, власне, справа не в авторстві, а у тій благородній меті, яку у наш «маломистецький» час переслідує конкурс, а це - пошук талановитих молодих виконавців, розкриття їхніх творчих здібностей, сприяння їх подальшому розвитку і формуванню творчого потенціалу підростаючого покоління (в конкурсі можуть брати участь як маленькі - з 6 років, так і дорослі - старші 18 років виконавці).
Основні завдання конкурсу - популяризація дитячої і юнацької творчості, залучення до співпраці з обдарованими виконавцями-початківцями провідних фахівців культури, діячів мистецтв, створення умов для популяризації патріотичної творчої спадщини Юрія Богатикова.
Дійсно, до складу журі організатори запросили справжніх фахівців кримської «культурницької ниви»: народного артиста України Валерія Карпова, заслужених артистів України Юрія Лопушанського, Дмитра Римарева, Руслана Алієва, заслужених працівників культури АР Крим Катерину Альохіну та Світлану Дункевич, заслужених артисток України Наталю Безкоровайну, Катерину Басаргіну, Лілію Тітову, заслужену артистку АР Крим Наталю Крет. А ще зацікавило мене «Сузір’я Тавриди» тим, що почесним головою журі конкурсу (і, зрозуміло, головним спонсором) є народний депутат України і «головний кримський комуніст» Леонід Грач. Напевне, й це не в останню чергу вплинуло на моє остаточне рішення не лише написати про пісенний конкурс «Сузір’я Тавриди», спробувати заглянути у його «душу», але й... взяти участь у конкурсі самій.
«Журналіст змінює професію» - я чула про такий прийом у професійній журналістиці, коли для того, щоб краще висвітлити якусь подію, репортеру треба проникнути в її серцевину, стати учасником того, що відбувається. І справді, моя концертна «уніформа» дозволила глибше «зануритися» в атмосферу конкурсу, проникнути в його закулісся, «переварити» разом з учасниками всі ті переживання, емоції - від сліз розчарованих до переможних, щоб зрозуміти й зробити висновок: таких конкурсів, як «Сузір’я Тавриди», нам сьогодні дуже не вистачає - що б там хто не казав про «радянську» естраду і про творчість одного з яскравих її представників, чиїм іменем і названий конкурс.
Чому «Сузір’я Тавриди» присвячене пам’яті народного артиста СРСР Юрія Богатикова, пояснила, відкриваючи конкурс, міністр у справах молоді, сім’ї та гендерної політики АР Крим Тетяна Єжова: «За величний, могутній, неповторний голос народ дав високе звання Юрію Богатикову, назвавши його «маршалом радянської естради». Я пишаюся тим, що естафету добра, таланту Юрія Богатикова підхопила молодь. З року в рік відкриваються такі таланти, такі зірочки з’являються на кримському небосхилі, що дійсно біля планети Богатикова сьогодні вже сяє прекрасне юне сузір’я! Ім’я Юрія Богатикова тісно пов’язане з кримською землею. Протягом 18 років він був солістом Кримської державної філармонії. Йому належить ініціатива створення фестивалю «Пісні моря», який став традиційним у Криму. Співак також стояв біля витоків створення республіканської програми «Нові імена Криму», що проводиться з 1992 року. З цього ж року артист обіймав посаду художнього керівника у Кримській державній філармонії з проведення фестивалів і різноманітних мистецьких заходів. Красивий голос і глибокий внутрішній зміст, що вкладався ним у кожну пісню, завоювали і міжнародне визнання, і всенародну любов на своїй землі. Тому Юрій Богатиков був улюблений і затребуваний глядачами до останнього дня свого життя».
Потім на урочистому відкритті конкурсу у залі Кримського університету культури, мистецтв і туризму співали вже відомі читачам «Кримської світлиці» студенти університету Федір Марченко, Дмитро Босулаєв та Олексій Чирков. Показали учасникам справжній майстер-клас своїми виступами «заслужені й народні» члени журі конкурсу. А невдовзі на сцену вийшли самі конкурсанти. Ось тут я вже попрацювала за кулісами! Дуже цікаво було спіл¬куватися з конкурсантами – у кожного своя історія, свої плани на майбутнє, погляди на життя і мистецтво, свій вибір репертуару. Хтось приїхав до кримської столиці для оцінки своїх вокальних здібностей, хтось - за досвідом, були й такі - щоб просто розважитися, та більшість, звичайно ж - заради перемоги.
Конкурс складався з двох турів: у першому (відбірковому) вибрали найкращих учасників, у другому (заключному) шляхом відкритого голосування за десятибальною шкалою журі визначило переможців. Гран-прі і 10 тис. грн. від почесного голови журі Л. Грача за виконання пісні з репертуару Ю. Богатикова «Золотая Керчь» отримав студент університету культури Олексій Чирков (у нашій газеті кілька тижнів тому було опубліковане інтерв’ю з Олексієм - як у воду дивилася «Світлиця»!).
Я на конкурсі співала батькову пісню «Мамо, вічно будь!» і несподівано (кланяюся журі за високу оцінку нашої з татком творчості!) отримала перше місце. Але найбільшу перемогу - ще одне Гран-прі від Кримського університету культури, мистецтв і туризму здобув 11-класник Сергій Сидоренко з села Михайлівки Нижньогірського району, який ще у відбірковому турі вразив усіх незвичайним, красивим, мужнім (незважаючи на юний вік) голосом.
Разом із дипломом переможця Сергій Сидоренко отримав право безкоштовного навчання в Університеті культури: цього року, після закінчення школи, він буде автоматично зарахований на перший курс факультету «Музичне мистецтво» - «Естрадний спів».
Вже у ранзі не колеги-конкурсантки, а журналістки я взяла у переможця невеличке інтерв’ю.
- Сергію, признавайся: ти їхав на цей конкурс тільки за перемогою?
- У першу чергу – себе показати й інших подивитися, досвіду набратися, творчо збагатитися. Пошукати людей, які можуть підтримати мою мрію бути співаком, повчитися у них. Мені дуже сподобалося, що на цьому конкурсі всіх вислуховують, кожному дають шанс, все дуже чесно, непідкупно, всім дають оцінку, якісь поради доброзичливі. Бо не секрет, що для більшості учасників величезна проблема не тільки записати пісню, а взагалі «мінусовку» знайти. А тут - стільки досвіду! 
- Та все ж таки - чи розраховував ти на такий, можна сказати, феноменальний результат: ти ж собі студентство виспівав!
- Звичайно, хотілося якоїсь, хоч маленької, перемоги - щоб повертатися додому з високо піднятою головою. Та я й подумати не міг, що виграю Гран-прі! І ще один мій здобуток - це досвід. Такі перемоги дуже важливі для впевненості у своїх силах. Це такий крок уперед, коли людина перемагає себе, свій страх, не боїться публічно виступати, та ще й отримує задоволення від того, що дарує справжнє свято людям.
- Вже уявляєш себе студентом? А як батьки поставилися до такої новини?
- Ми живемо тільки з мамою, тож у мене не було ніяких шансів вступити до університету за гроші. Мама дуже зраділа, а я зараз почуваюся настільки натхненно, вільно! Так радісно на душі, я впевнений у завтрашньому дні, що все буде добре, що я вже студент! Ми повірили з мамою в те, що гроші – це ще не найголовніше у житті, цей конкурс, напевне, не тільки мені продемонстрував, що здібності, талант - це теж справжнє багатство!
- Кажуть, що не ми дороги вибираємо, дороги вибирають нас. А що б ти робив, якби, не дай Бог, не виграв? Чи не довелося б закопувати свій талант?
- А от це, кажуть, гріх! Те, що я співаю, де тільки запросять, намагаюся брати всюди участь - і з творчими колективами, і як соліст, та й взагалі, те, що приїхав на цей конкурс – це мій вибір, я сам вибрав собі цю співочу дорогу. Я обов’язково розвивав би те, що мені дав Бог, не зупинився б на півдорозі, навіть якби не став переможцем.
- Ти добре знаєш, які пісні співав Богатиков, що це за співак? Чи все з його пісенної спадщини міг би взяти до свого репертуару?
- Юрій Богатиков співав патріотичні, військові пісні. «На безымянной высоте», «Экипаж», «Весна сорок пятого года», дуже гарні українські пісні «Три поради», «Два кольори». Таких пісень у нього десятки, якщо не сотні! Вони змістовні, розкривають голос і душу. Та я ще співатиму їх!
- А чи заспівав би ти, скажімо, як Богатиков, «Песню о советских чекистах»? Ти взагалі знаєш, хто такі - чекісти? 
- Ну, Микола Хвильовий теж про чекістів писав. Час був тоді дуже непростий, система страшна. Я знаю, що чекісти людей безвинних розстрілювали, але ж були серед них і справді «рыцари без страха и упрёка» - це вже від особистості залежало. Звичайно, піднімати на щит убивць я не зміг би, бо це - ніби глузування над трагедією, над чиїмись скаліченими чи вбитими душами, життями. Мені хотілося б співати пісні, які не завдають комусь болю, а роблять людей і цей світ кращими.
- А які пісні української чи зарубіжної естради ти любиш?
- Я люблю пісні ліричні, душевні, з широким діапазоном. Останнім часом мені дуже подобаються виконавці оперного стилю, їхні композиції. Особливо італійський гурт «IL DIVO» - своєю душевністю і справжніми талантами, які входять до його складу. На конкурсі я співав пісню Олександра Пономарьова «Варто чи ні». Вона допомогла мені розкрити свою душу, показати голос і – перемогти!
- Сергію, у Ліни Костенко є такі слова: «Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі». Напевне, це можна сказати й про пісню, яка без хорошого тексту - однокрила. А що для тебе поезія, ти сам вірші часом не пишеш?
- Та пробую... Для мене поезія – це душа. Те, що я думаю, переживаю, відчуваю, що відбувається у моєму житті. Мені здається, кожен вірш поета – це пережите, вистраждане. Не можна написати вірш чи пісню, які пройматимуть до глибини душі, не переживши сильних емоцій. У кожної людини ці емоції особливі, унікальні, тому поезія – це, звичайно, неповторність, а от чи зможе вона доторкнутись ще до чиєїсь душі – це вже від того, хто пише, залежить.
- Сергію, ти тепер багатий на досвід переможця. А що іншим порадиш: на твою думку, що конче потрібно для досягнення своєї мети?
- Потрібні впевненість у собі, зібраність. З розхлябаним характером важко чогось путнього досягти. Життя повинно бути зі змістом, треба знати, чого хочеш і заради чого живеш. І вірити. Якщо вам справді потрібна ця перемога і ви її варті – все обов’язково здійсниться! 
* * *
На гала-концерті журі вручило переможцям дипломи, цінні подарунки та грошові премії. А юні лауреати конкурсу «Сузір’я Тавриди-2009» подарували присутнім на цьому пісенному святі чудовий концерт. Співати на прекрасній театральній сцені було незабутньо! Зал був переповнений, глядачі щиро вітали юних артистів. Та й взагалі впродовж усього конкурсу панувала атмосфера добра, душевності, щирих емоцій, вражень, це було справжнє свято!
Підсумовуючи конкурсне дійство, почесний голова журі Леонід Грач, зокрема, сказав: «Те, що цей конкурс народився і вже має свої традиції – дуже важливо для нашої духовної ідеї. Коли культура, мистецтво принижені, затоптуються бездуховним злим часом, який ми з вами переживаємо, повернення до того величного, святого, пісенного, вокального через образ Юрія Богатикова - це величезна справа. Тим більше, подивіться, які юнаки й дівчата виходили на сцену, які натхненні у них обличчя! Це тому, що, з одного боку, вони показали справжні таланти, справжній вокал, а з іншого - осягнули Богатиковську тему справедливості, патріотизму, благородства»...

...От і подумалося: а може, краще б усі наші політики менше займалися політикою, а більше організовували ось таких конкурсів, якщо вони приносять у наше життя більше патріотизму, благородства і культури, ніж вся їхня така «некультурна» й невдячна політична діяльність?..

Юлія КАЧУЛА.
Всеукраїнська загальнополітична та літературно-художня газета
«Кримська світлиця»




ДОСПІВАТИ... ДО СЕРЕДИНИ ДНІПРА!
Ще на одному пісенному святі побувала «Світлиця»: напередодні літа на острові Хортиця відбувся Всеукраїнський фестиваль авторської пісні «Редкая птица», у якому пощастило взяти участь і мені. Близько 500 авторів, поетів, виконавців, дуетів і ансамблів з різних куточків України та зарубіжжя, понад тисяча прихильників цього пісенного жанру прибули до овіяної славою козацької Хортиці.
Серед гостей фестивалю – відомі російські й українські автори-авторитети: Вадим Єгоров, Олександр Медведенко, Вадим і Валерій Міщуки, Володимир Каденко, Ігор Жук, письменниця Ірен Роздобудько, поет Ігор Іртеньєв. А поєднав усіх наш безсмертний Гоголь, у якого організатори «позичили» назву. Пам’ятаєте: «Чуден Днепр при тихой погоде, когда вольно и плавно мчит сквозь леса и горы полные воды свои. Ни зашелохнет; ни прогремит. Глядишь, и не знаешь, идет или не идет его величавая ширина, и чудится, будто весь вылит он из стекла, и будто голубая зеркальная дорога, без меры в ширину, без конца в длину, реет и вьется по зеленому миру... Редкая птица долетит до середины Днепра! Пышный! ему нет равной реки в мире...».
Вважаю, що і кожен українець, і гість, який хоче зрозуміти і відчути Україну, має хоча б раз у житті побувати у колисці українського козацтва, на легендарному острові! Хортиця – це унікальний природний оазис в центрі промислового гіганта - Запоріжжя. Чисте повітря, мальовнича природа, тут можна побачити і круті скелясті береги, які омивають води сивого Дніпра, і непрохідні балки, і сосновий бір. На цьому острові, що не урочище, то легенда, що не скеля, то героїчна подія, що не криниця, то кобзарська дума. Не випадково Національний заповідник «Острів Хортиця» є одним із семи чудес України.
От серед цієї природної краси, овіяні непереможним козацьким духом, на відкритій сцені виступали почесні гості, відомі автори, поети та конкурсанти-початківці. На одному з таких концертів мене просто вразив досконалістю, душевністю виступ лауреата відомого Грушинського фестивалю Руслани Туріянської з міста Суми (на фото). Як же було не взяти у неї для «Світлиці» невеличке інтерв’ю?
- Руслано, коли Ви вперше взяли гітару в руки і що стало стимулом для цього?
- У мене вдома завжди звучали пісні Висоцького, Окуджави, батько гарно співає і грає на гітарі. Моя перша «дитяча» гітара – така маленька, ніби циганська семиструнка, перероблена у шестиструнку. З цим інструментом я знайома давно, але по-справжньому, осмислено, з чітким бажанням серйозно грати я взяла гітару в руки у студентські роки. Тоді вступила до музично-педагогічного факультету нашого Сумського інституту - і пішло-поїхало: концерти, виступи. У нас взагалі була дуже співоча група, ми слухали багато авторських пісень, насолоджувались їхньою душевністю і образністю. А стимулом послужило, мабуть, те, що дуже хотілося співати...
- А у Вас є улюблений автор чи пісня, які пробудили любов саме до авторської пісні?
- У студентські роки мені дуже подобалася творчість Вероніки Доліної. Її піснями просто заспівувалися мої одногрупники - і хлопці, і дівчата. Цікаво, що хлопці дуже чомусь любили співати пісню Вероніки Доліної, де є такі слова: «Когда б мы жили без затей, я нарожала бы детей от всех, кого любила, - всех видов и мастей!».
Ми дуже багато їздили по фестивалях і, звичайно, «найходовішим» автором був Окуджава. Через якийсь час я ознайомилася з творчістю Віри Матвєєвої. Мені дуже близькі її пісні, її світла лірика. Вона прожила дуже коротке життя, лише 31 рік. Її поезія наповнена болем і переживаннями, але й сильним змістом і якимсь внутрішнім світлом. І мої перші перемоги були саме з піснями Віри Матвєєвої.
- Руслано, скажіть, що треба робити для того, щоб досягти такої майстерності виконання, як у Вас?
- Для цього треба мати величезне бажання, треба дуже любити цю справу. Працювати і працювати над собою - до досконалості. Кожна пісня повинна бути тобі близькою, кожну пісенну історію треба пережити. Якщо ти відчуваєш, бачиш, розумієш, то разом з тобою це відчують і слухачі. Велику роль у моїй творчості відіграла участь у Грушинському фестивалі в Росії. Це настільки потужний конкурс, який збирає десятки тисяч глядачів, авторів, виконавців, поетів. Там я познайомилася з легендарними Нікітіним, Сухарєвим, Єгоровим і багатьма маститими бардами сучасності і минулого століття. І те, що мене відзначили лауреатством на цьому фестивалі, дало великий поштовх і стимул. Враження надзвичайно фантастичні, коли виходиш на сцену у формі гітари на воді, перед тобою тисячі глядачів. Особливо приємно було бачити нашу українську делегацію та державний прапор, який майорів у далині. Це справді незабутні враження і спогади.
Головою журі «Редкой птицы» став один із класиків жанру авторської пісні, автор понад двохсот пісень та десь півтисячі віршованих творів Вадим Єгоров. Народився Вадим Володимирович 7 травня 1947 року в місті Еберсвальде (Німеччина). З 1949 року живе в Москві. Кандидат психологічних наук. Член Союзу письменників Москви, автор чотирьох вінілових дисків, семи компакт-дисків і п’яти поетичних книг. З 1965 року з незмінним успіхом виступає в Росії та за кордоном. Неодноразово виїжджав на гастролі до США, Канади, Ізраїлю, Німеччини, Франції, Швеції, Швейцарії, Нідерландів, Австралії, Великої Британії, Польщі, України. Тематичний діапазон пісень і віршів Вадима Єгорова надзвичайно широкий - від соціальної і любовної лірики до гумористичних і дитячих творів.
Це людина, яка з перших хвилин спілкування вражає своєю потужною, світлою енергетикою, щирою усмішкою, зацікавленим ставленням до всього, що відбувається навкруги. Не зважаючи на те, що кілька років тому Вадим Єгоров відсвяткував своє шістдесятиліття, його хода легка і впевнена, а погляд - молодий і оптимістичний. А найбільше захоплює Вадим Володимирович своїми виступами на сцені. З гітарою в руках, неймовірно щирими монологами, спогадами, віршами, піснями... Ось за такими критеріями він оцінює й інших. Мені запам’яталися слова Вадима Володимировича, які він сказав мені після концертного виступу: «Я, на жаль, не володію українською мовою, і, напевне, не все зрозумів, про що ти співала, але це було здорово! Образно, легко і дуже щиро».
Вже після фестивалю я відшукала в домашньому архіві платівку з піснями Вадима Єгорова, яку ще десь років 20 тому придбав мій батько (на конкурсі я виконувала батькову пісню, і ще факт: він теж, як і Єгоров, народився 7 травня!). «Но не прервать связующую нить...» - так називається ця платівка. І справді, творчість цієї талановитої, непересічної людини єднає покоління й народи, долаючи бар’єри часові, мовні й географічні.
Цікаво, що для того, аби подолати ще один географічний «бар’єр» і познайомитися з прекрасним сімферопольським тріо «Провінція» у складі Павла Гребенюка, Михайла Фурсова та Володимира Шишкіна, нам усім потрібно було... побувати на цьому фестивалі. Стільки літ живемо в одному місті, творимо, співаємо, стаємо дипломантами, лауреатами, «золотими» голосами, а доля звела нас аж на запорізькій Хортиці!
Хлопці пишуть чудові пісні, професійно грають на гітарі. Власний авторський диск, який вони мені подарували, можна слухати годинами, настільки приємні, образні, світлі їхні пісні. Але на фестивалі «Редкая птица» нас поєднала ще й спільна творчість.
Як і на сумському «Булаті», рідного для мене інструмента - фортепіано на сцені не знайшлося. Та почувши, як чудово мої земляки-сімферопольці грають на гітарах, я запропонувала їм «експромтом» підготувати спільний «кримський» номер. Вони щиро погодилися (ось де справжні лицарі!) і підіграли мені на гітарах батькову пісню «Розминулись, розійшлись...». Для мене і для багатьох слухачів фестивалю (судячи з овацій і щирих відгуків!) цей виступ став справді незабутнім. Поєднавши зусилля, ми створили на сцені образ, що вразив усіх присутніх і приніс мені звання дипломантки конкурсу. А учасники тріо «Провінція», феєрично виступивши у своїй номінації, стали лауреатами фестивалю і отримали головний приз - путівку в Самару (Росія) на XXXVI фестиваль імені Валерія Грушина, який відбудеться на початку липня.
Лауреатами фестивалю стали також: Ольга Юсупова (Сімферополь), Ганна Киящук (Запоріжжя) та Дмитро Китаєв (Рамонь). Дипломантами - Леонід Борозенцев (Вінниця), Ярослав Апрасюхін (Дніпропетровськ), Олександра Карягіна (Донецьк), тріо «Форум» (Дніпродзержинськ), дует «Пліч-о-пліч» (Дніпропетровськ).
Справжнім подарунком для переможців і гостей фестивалю стала поїздка до єдиного в Україні кінного театру «Запорізькі козаки» (на фото), який діє на Хортиці вже 16 років. Як розповідають актори театру, «коні, як і люди, за темпераментом бувають сангвініками, меланхоліками, холериками та флегматиками. І вони дуже відчувають, чи відповідає їхньому характеру людина, любить чи боїться їх».
У виставі використовуються монологи й діалоги з творів Дмитра Яворницького, Миколи Гоголя, Михайла Старицького, інсценізуються за участю глядачів старовинні козацькі ігрища. І в нашій групі знайшлися сміливці, які не побоялися стати «мішенню» для козака-актора, котрий вправно збивав з них батогом шапку. На прощання нашу делегацію пригостили справжнім козацьким кулешем з підсмаженою цибулею та шкварками, після чого усі гості та актори театру хором співали українські народні пісні під бандуру.
Фестиваль «Редкая птица» поєднав на славетній землі, легендарному острові Хортиця, людей різних поколінь, національностей, яким не байдуже майбутнє авторської пісні, які щиро захоплюються цим пісенним жанром, заспівуються її найкращими зразками. Можливо, через якийсь десяток років ці молоді лауреати і дипломанти конкурсу самі будуть організаторами фестивалів, головами журі, а найголовніше – відзначеними і улюбленими слухачами. І кожен співочий рідкісний птах, який все-таки зміг долетіти, «доспівати» до середини Дніпра, тепер понесе на своїх крилах у своє рідне місто, регіон чи навіть країну світлий, радісний, незабутній спогад про свято музики, поезії, пісні, душі...

Юлія КАЧУЛА.
(Хортиця - Сімферополь)
На фото: гітари - Павло Гребенюк, Михайло Фурсов, співає - Юлія Качула.
Сергій НІКІТІН: «ПРОБЛЕМА СУЧАСНОЇ МОЛОДІ НЕ В ТОМУ,
ЩО ВОНА МЕНШ ТАЛАНОВИТА, А В ТІМ, ЩО ВОНА
ПЕРЕСТАЛА ЗАЧИТУВАТИСЬ КЛАСИКАМИ...»


4-6 грудня у Запоріжжі відбувся V відкритий фестиваль авторської пісні молоді та студентства «Плеяда-2009». Мета фестивалю: культурне збагачення та естетичне виховання молоді, популяризація авторської пісні та пісенної поезії, пошук нових талановитих авторів та виконавців авторської пісні, розвиток їхніх творчих здібностей, естетичного сприйняття, художньої компетентності, збереження та розвиток традицій фестивалів авторської пісні.
Конкурс проходив у стінах Запорізького гідроенергетичного коледжу в два етапи. Перший тур – творчі майстерні для конкурсантів та формування членами журі складу учасників конкурсного концерту. Другий тур – власне конкурсний концерт, серед учасників якого журі вибирало переможців фестивалю. Під час підбиття підсумків журі враховувало майстерність та артистизм, сценічну культуру, якість музичного супроводу виконавців авторської пісні, а також змістовність, самобутність, поетичну цінність текстів, оригінальність композиторського рішення при виконанні авторських пісень. На фестивалі було заборонено використання у музичному супроводі фонограм і «мінусовок».
Журі фестивалю: Михайло Барановський (Москва), Тетяна Дригiна (Москва), Володимир Завгородній (Донецьк), Ольга Залеська (Мінськ), Костянтин Вiхляєв (Ялта), Ігор Лі (Артемівськ), Олена Пономаренко (Запоріжжя), голова журі - Сергій Нiкiтiн (Москва).
Думаю, навряд чи в нашій країні знайдеться хоча б одна людина, яка не бачила фільму «Іронія долі, або з легкою парою!», що вже понад 30 років демонструється на телеекранах під Новий рік. Репліки героїв стрічки давно стали афоризмами, пісні – улюбленими. Саме можливість зустрітися і поспілкуватися з живою легендою - композитором, бардом, виконавцем пісень «Я спросил у ясеня», «Со мною вот что происходит», «Никого не будет в доме», «Если у вас нету тети» та багатьох інших Сергієм Нікітіним підштовхнула мене разом із учасниками з багатьох міст України і Білорусі взяти участь у цьому фестивалі.
Народився Сергій Якович Нікітін 8 березня 1944 року у Москві. Незважаючи на безсумнівні музичні здібності, після закінчення школи він пішов вчитися в МДУ, на фізфак. Фізика в ті роки взагалі була «модною», і талановита молодь прямувала саме туди, на передовий край наукових завоювань. Можливо, саме університетська освіта і подальша багаторічна робота в середовищі науково-технічної інтелігенції відіграли дуже важливу роль у формуванні не просто Нікітіна-композитора (ним він, будучи музикантом від народження, став би, напевно, у будь-якому випадку), а саме композитора-барда, який працював з високою поезією на глибокому рівні взаємодії, взаємопроникнення двох стихій: музики і слова - коли музика не просто гідна віршів і адекватна їм, а здатна відкривати в них нові грані, збагачувати новим або прихованим до пори змістом. Саме серед студентів-фізиків знайшов Сергій Якович своє кохання - Тетяну, яка протягом багатьох років була його однодумцем, партнером на сцені, дружиною і другом у житті. У виконанні дуету Тетяни і Сергія Нікітіних було записано понад півтора десятка платівок і дисків - як із піснями самого Сергія Яковича («Под музыку Вивальди», «Большой секрет для маленькой компании», «Золотая Брич-Мулла»), так і з піснями інших авторів («Часовые любви» - пісні Булата Окуджави, «Со мною вот что происходит» - на вірші Є. Євтушенка та інші).
Першу пісню Сергій Нікітін написав у 18 років на вірші Й. Уткіна «В дороге». На питання, як він став бардом, і взагалі – з чого все почалося, Сергій Нікітін відповів: «Дуже захотілося самому співати Булата Окуджаву. Початок за тим часом (десь кінець 50-х) досить звичайний. У мене все пішло від гітари.
І з гітарою все на початку теж було «звичайно»: знайшовся знайомий, який показав, як на ній беруться славнозвісні «три акорди» - багато хто починає засвоювати основи акомпанементу саме з цього, додаючи з часом до перших трьох ще п’ять, чи двадцять п’ять, чи сто двадцять п’ять і так далі – все залежить від індивідуальних запитів, наполегливості, ну і, безперечно, здібностей».
Авторська пісня – це унікальна ніша у музичному мистецтві. Є певні канони, які свого часу встановили такі автори, як Булат Окуджава, Юрій Візбор, Дмитро Сухарєв, Сергій Нікітін. Але чи створюється щось подібне у наш час? Для мене особисто фестиваль «Плеяда» відкрив нову зірочку, володарку гран-прі киянку Олександру Скорук. Світла, талановита дівчина, гарні, розумні тексти, ніжна мелодія, приємний голос, професійне легке володіння гітарою, а головне – образ, який складається з усіх цих якостей. Дивлячись на Олександру, можна впевнено сказати, що російська авторська пісня живе, розвивається і створюється навіть на нашому українському ґрунті.
За кулісами я спитала у Саші, як авторська пісня прийшла у її життя, як стала такою значущою частинкою її сутності. «Я виросла у родині, де знали і співали класичну авторську пісню, - відповіла переможниця цьогорічної «Плеяди». - Зачитувалась поезією класиків, тобто я вчилася на найкращих зразках, які вбирала з дитинства».
А де ж той зразок, та висока планка, до якої потрібно тягнутися й нашій українській авторській пісні? Одним із членів журі був бард із Донецька Володимир Завгородній. Він єдиний, хто з метрів, гостей і членів журі співав українською мовою. Пригадую з фестивалів «Булат», «Редкая птица» вітчизняних україномовних бардів Олександра Смика, Едуарда Драча, Ігоря Жука. Є у нас автори, є пісні, але от тієї еталонної бардівської класичності рівня Нікітіна, а головне - прагнення від фестивалю до фестивалю підтягувати українську авторську пісню до такого рівня, напевне, ще не вироблено. Невже й справді: який час, такі й пісні?
Надзвичайно видовищним був заключний гала-концерт фестивалю, який відбувся у Запорізькому академічному музично-драматичному театрі ім. В. Магара. Відкрили його переможці – володарі гран-прі: Олександра Скорук з Києва та дует «Пліч-о-пліч» з Дніпропетровська. Виступали гості з різних куточків України: Вадим Гефтер (Донецьк), Олена Касьян (Київ), Михайло Вінниченко (Харків), Сергій Хоменко (Київ), Тимофій Сердечний (Житомир), Юлія Сабаранська (Харків). Шквал овацій викликав виступ нашого сімферопольського тріо «Провiнцiя». Михайло Фурсов, Володимир Шишкін і Павло Гребенюк внесли у концерт такий потужний духовний енергетичний заряд, що зал безперервно вітав «провінціалів» гучними оплесками.
Друге відділення концерту провів сам Сергій Нікітін разом із віртуозом-гітаристом Михайлом Барановським. «Гітара мене завжди рятує, - сказав Сергій Якович зі сцени, - це частинка мене самого. Навіть у зовсім розбитому стані, коли береш до рук гітару, починаєш щось награвати, наспівувати - ніби утворюється якесь коло, і сам ти - частинка цього кола, виникає відчуття гармонії з цим світом.
Чому авторська пісня потроху здає позиції? Вона відходить разом зі старшим поколінням, а серед молоді, на жаль, лише одиниці знають, хто такий Візбор чи Галич. Проблема сучасної молоді не в тому, що вона менш талановита за своїх попередників, проблема у тім, що вона перестала слухати класиків, зачитуватись як ми у молодості, Єсеніним, Маяковським, Пушкіним, захоплюватися справжньою поезією, вчити напам’ять довжелезні вірші, знати, співати класиків авторської пісні»...
У виконанні Сергія Нікітіна прозвучало безліч відомих авторських пісень, «саундтреків» з кінофільмів «Москва слезам не верит», «Забытая мелодия для флейты». Більшість пісень присутні підспівували метру, і сам концерт у велетенському, вщерть заповненому глядачами залі, плавно й непомітно поєднав усіх рідним родинним духовним колом, створеним талановитим композитором, виконавцем, живою легендою авторської пісні Сергієм Нікітіним.
...Шкода, звичайно, що на запорізькій (колиска козацька!) «Плеяді» не прозвучали українські авторські пісні, які так само могли б надихнути і поєднати глядачів. Таку пісню нам ще плекати й плекати... А може, концерт української пісні кримських авторів, який ми проводимо 26 грудня у сімферопольському Будинку офіцерів, відкриє нові таланти, чиї твори разом з виконавцями співатиме переповнений і окрилений зал?
Тож до зустрічі з Піснею, «світличани»!
Юлія КАЧУЛА.
Запоріжжя - Сімферополь.
На фото: жива легенда - композитор, бард, виконавець пісень «Я спросил у ясеня», «Со мною вот что происходит», «Никого не будет в доме», «Если у вас нету тети» та багатьох інших Сергій Нікітін і дипломант фестивалю Юлія Качула.

http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=8257

вівторок, 13 липня 2010 р.

А У НАС Є ПІСНЯ - ДО ДУШІ СТЕЖИНКА!

Минулої п’ятниці у гостинному концертному залі сімферопольського Гарнізонного будинку офіцерів відбулося незвичайне свято, якого давно чекали наші найспівучіші «світличани». Пісенний проект - народний конкурс «А в тебе є пісня - до душі стежинка!» добіг до фінішу! Конкурсанти, учасники, уболівальники, глядачі заквітчали своїми яскравими національними костюмами, українськими вишиванками, візерунками, букетами просторий святковий зал, осяяли його світлими, щасливими, усміхненими обличчями!
Пригадаємо, що то був за турнір. На початку року читачам було запропоновано на сторінках газети визначити двадцять найкращих, найпопулярніших, найзнаніших народних та естрадних (у яких є автор) українських пісень. Пісень, без яких справді неможливо ідентифікувати себе українцем і взагалі - вважатися духовно і культурно розвинутою людиною.
Це було дійсно надзавданням, бо таких пісень - сотні і тисячі! Вважають, що пісенна класика українського народу налічує більше трьохсот тисяч пісень! Звичайно, навіть уявити собі такий пісенний Еверест важко, не те, що переспівати. Але разом з тим, є такі українські пісні, які ми чуємо частіше, які нам чимось запам’яталися, ще з дитинства відклалися в душі. Які ж це пісні? І чим різняться й мотивуються наші пісенні уподобання?
Той матеріал, той дев’ятий «пісенний вал», який викликала на себе редакція «Кримської світлиці», ще, напевно, знайде вдячних і вдумливих дослідників - філологів, етнографів. Ще, може, хтось і наукову працю за пісенними матеріалами «Кримської світлиці» напише - ну, студентську курсову - це точно!
Наше ж газетне завдання було дещо простішим: повернути наших читачів у цій непростій, сірій, а тепер ще й кризовій буденності, душею до пісні. Нагадати їм про вічні духовні цінності. Спонукати хоча б замислитися: а й справді, скільки ж я тих пісень знаю? Чи пригадаю - не тільки назви, але й мелодію, слова - хоча б десяти?
І нам це вдалося! З початку року і до вересня включно читачі просто засипали редакцію своїми варіантами найпопулярнішої пісенної «двадцятки». Важко підрахувати точну кількість учасників, бо писали нам цілими родинами, навіть шкільними класами! Географія конкурсу теж надзвичайно широка і охопила практично всю Україну. Ми самі були вражені, що наш проект з однаковою зацікавленістю підхопили жителі Східної, Західної, Центральної України, а особливо різних куточків Криму.
Конкурс не мав ні вікових, ні національних обмежень. До речі, найстаршому учаснику виповнився 91 рік, наймолодшими були школярі-семикласники. І ще цікаво, що і семикласник (а він із Харківщини), і 90-літня наша читачка із Севастополя надіслали у своїх листах приблизно однакові пісенні добірки. Так само, як і читачі «Кримської світлиці» різних національностей називали схожі варіанти своїх «двадцяток».
Як це пояснити? Напевне, тільки одним - духовність, культурність, освіченість мають спільне загальнолюдське духовне коріння. Духовно багата людина здатна сприймати й розуміти і свого ближнього, і душу іншого народу. «Я - россиянка, - написала до редакції наша читачка з Керчі Маргарита Стадниченко, - живу в Крыму 40 лет. Люблю красивые, певучие украинские песни, их исполнителей».
«Дорогі українці! Не взяти участі в пісенному народному хіт-параді я не міг! - це з листа кримського татарина Ахтема Алієва. - Українська пісня - це пісня душі. Знаючи пісні українських друзів, я краще розумію, пізнаю рідні кримськотатарські народні пісні. Ще у загальноосвітній школі в Узбекистані, в далекі 50-60-ті роки, співала нам українські пісні наша вчителька, яка була родом із Полтави, репресована в 30-ті роки...».
Ось тому, напевно, не такий вже й простий цей наш конкурс у «Кримській світлиці», бо своїм духовним інструментом - піснею – сягає найпотаємніших, найдушевніших глибин людського порозуміння, чого нам у нашому багатонаціональному Криму так деколи не вистачає.
Добре, коли це розуміє й підтримує наша влада. Тож не випадково привітати організаторів, гостей та учасників фестивалю-конкурсу «А в тебе є пісня – до душі стежинка!» прийшов перший заступник Постійного Представника Президента України в Автономній Республіці Крим Євген Драп’ятий. «Українські народні пісні завжди надихали на творчість і пробуджували найкращі почуття, - сказав, зокрема, Євген Михайлович. - У кожній з них – як на рушнику, який вишивала мати, збережено найдорожче, що пам’ятає серце – безкрайні простори українського степу, небесну блакить, радість і журбу, щастя і кохання, спогади і сподівання. І сьогодні ми знову маємо унікальну можливість доторкнутися до невичерпних джерел пісенного мистецтва, яке є основою нашого буття, нашої унікальності та самобутності. Усе це допомагає нам залишатися самими собою, зберігати нерозривний зв’язок поколінь та примножувати наш духовний спадок.
Дозвольте висловити шану і подяку всім, хто, перебуваючи у постійному творчому пошуку, присвятив себе невтомному служінню мистецтву. Особливі слова вдячності хотілось би адресувати молодим виконавцям за високі професійні якості та майстерність у популяризації української пісні. Впевнений, що ви і надалі докладатимете зусиль для примноження нашої духовної спадщини, сприятимете піднесенню національної гордості кримчан».
За активну діяльність на ниві відродження і розвитку національної культури, популяризацію народної та сучасної пісні, збереження та примноження духовної і культурної спадщини українського народу, організацію та проведення фестивалю-конкурсу «А в тебе є пісня – до душі стежинка!» Євген Драп’ятий вручив подяки від Представництва Президента України в автономії директору підприємства «Світ» Василю Стефанюку, підприємцю Володимиру Кунцову, завідувачу культурно-освітнього відділу Всеукраїнського інформаційно-культурного центру Богдану Безкоровайному, працівникам «Кримської світлиці» Любові Совик та Юлії Качулі.
Справді, не було б свята, якби його не підтримували справжні патріоти! Тож ми від «Світлиці» сердечно дякуємо директору Будинку офіцерів Миколі Васильовичу Степанову і його помічникам за прекрасний зал. Висловлюємо щиру подяку Всеукраїнському інформаційно-культурному центру, його генеральному директору Владиславу Енверовичу Єрмакову, завідувачу культурно-освітнього відділу Богдану Миколайовичу Безкоровайному за організаційне сприяння у підготовці нашого заходу.
Особлива вдячність - спонсорам-меценатам! А саме - директору видавничого підприємства «Світ» Василю Степановичу Стефанюку і помічнику народного депутата України Ольги Герасим’юк, підприємцеві, голові Кримської республіканської організації УРП «Собор» Володимиру Юхимовичу Кунцову за матеріальне - призове і сувенірне - наповнення нашого духовного свята.
І звичайно - заочна подяка львівському підприємству музичних інструментів «Реноме» і його директору пану Геннадію Крупнику за головний приз нашого фестивалю-конкурсу - гітару їхнього виробництва. Це вже, напевне, десята гітара, яку «Реноме» вкладає у газетні мистецькі проекти «Кримської світлиці». І це - тільки початок!
Після представницького привітального слова на сцену для одержання дипломів від “Кримської світлиці”, книг, аудіодисків з українськими пісенними перлинами, сувенірів і дисків, де записані двадцять пісень-переможниць і “мінусовки” до них, були запрошені усі пісенні «експерти-фіналісти», які найвлучніше втрапили у «двадцятку» пісень, визначену за листами читачів. У фінал потрапили ті конкурсанти, які вказали у своїх листах 11 і більше пісень з цієї «двадцятки».
І переможців, диво та й годі, було також 20!
Ще раз назвемо їх: Юрій Сергійович УГОДЕНКО (село Новоіванівка, Чорноморський район, АРК), Тетяна та Петро ЗАХАРЧУКИ (селище міського типу Близнюки, Харківська область), Ольга Іванівна ЄРОШЕНКО (Феодосія), Лідія Василівна ПАРАХОНСЬКА (с. Орджонікідзе, Феодосія), Ахтем АЛІЄВ (с. Красногвардійське, Совєтський район), Зиновій Михайлович МОЛЕНДА (м. Сімферополь), Світлана Петрівна КУЗБІТ (с. Калініне, Красногвардійський район), учні сімферопольської гімназії № 9, Лариса Василівна Данилейченко (м. Сімферополь).
Далі йдуть ті, у кого в заліку 12 попадань:
Валентина Сергіївна РУДЕНКО (с. Добре, Сімферопольський район), учні Республіканської загальноосвітньої школи-інтернату (с. Соколине, Бахчисарайський район), Людмила Іванівна КОЛОСОВА (м. Севастополь), Микола Йосипович МОСКАЛЕНКО (м. Сімферополь).
Учасники конкурсу, які з двадцяти відгадали 13 пісень:
Любов Яківна ЛАВРЕНТЬЄВА (с. Прибережне, Сакський район, АРК), Марина Марківна ВОЛОШИНА (смт. Чорноморське, Крим), Марія Іванівна ГУКОВА (м. Севастополь), учні 10-А класу Голубинської загальноосвітньої школи Бахчисарайського району, Леоніда Іванівна УСТИМЕНКО (м. Сімферополь).
Нінель Михайлівна КИСЛОВА з Керчі вказала у своєму листі аж 14 найпопулярніших пісень!
Але всіх «перепрогнозувала» - обійшла на фініші Марія Гаврилівна ХОРОЛЬСЬКА із Сімферополя. Народилася Марія Гаврилівна на землі Шевченка, поблизу Канева. Рось, Дніпро - поруч. Тож не дивно, що така священна земля народжує людей, які з дитинства вбирають у себе любов до української мови, пісні, культури, традицій і несуть у собі, куди б їх не закинула доля (навіть до Криму!), отой непоборний український дух. 15 пісень з двадцяти найкращих назвала Марія Гаврилівна у своєму листі! Вона й стала переможницею нашої «Пісенної світлиці» і отримала від наших спонсорів DVD-плеєр з караоке і мікрофоном. Напевне, з таким «тренувальним» обладнанням Марії Гаврилівні тепер в усіх наступних «Світличних» конкурсах взагалі не буде рівних!
А після нагородження переможців розпочалося найголовніше, найяскравіше пісенне відділення фестивалю-конкурсу. У ньому взяли участь не лише фіналісти, а й ті конкурсанти, хто вчасно відгукнувся на заклики редакції і заявив про своє бажання виступити на сцені. Була лише одна умова: співати потрібно одну з тих пісень, що увійшли до найпопулярнішої «двадцятки».
Благословити наш фінальний концерт, налаштувати на ноту добра, щирості, духовності ми запросили відомий не тільки в Криму, але й далеко за його межами концертний хор «Кантилена» дитячої музичної школи з Партеніта (художній керівник і диригент - заслужений працівник культури АРК Олена Гуцол). У віночку українських пісень прозвучав духовний Гімн України - «Боже великий, єдиний, нам Україну храни». Цю божественну пісню у виконанні діточок зал слухав і підспівував стоячи.
Після такого світлого духовного причастя на сцену для молитви і привітання був запрошений єпископ Сімферопольський і Кримський Климент Української православ¬ної церкви Київського патріархату. Владика порівняв вічну українську пісню з молитвою, з якою люди повсякчас звертаються до Бога, і представив глядачам камерний хор духовної музики «Спас», який виконав кілька прекрасних церковних творів, написаних художнім керівником і диригентом цього колективу Андрієм Крупицьким.
А вже після цього зі сцени почали лунати пісні, які увійшли до переможної «двадцятки». Традиційно, як на всіх поважних заходах, спочатку прозвучав Державний Гімн України. Цей твір Павла Чубинського і Михайла Вербицького посів у читацькому конкурсі 8 місце, але коли ми усім залом співали його, мене переповнювали неймовірні відчуття. Ось вона - нація, подумалося тоді, коли кожен, тримаючи руку на серці, переживав кожне слово нашої найголовнішої Державної пісні-гімну – і дорослі, літні люди, і молодь, яка зібралася у святковій залі.
Щоб зберегти інтригу, ми вирішили розпочати концерт з пісні, яка опинилася на 20 місці, і доспівати до першого - ось так усі присутні мали довідатися, що ж то за найкращі пісні? (У минулому номері «Світлиці» тексти всіх цих творів були надруковані, тому не будемо сьогодні повторюватися). Крім того, глядачі мали не лише слухати, але й оцінювати виступи! І не тільки оплесками! На початку концерту кожен отримав спеціальний бюлетень для голосування, де були вказані прізвища учасників концерту. Глядачам потрібно було лише обвести прізвище того співака, який йому найбільше сподобався. Хто набере найбільше голосів - той і отримає в подарунок спеціальний диплом і головний приз - львівську гітару.
Прекрасно виступили всі співаки-аматори: Микола Москаленко (йому акомпонувала на акордеоні керівник ансамблю «Каприз», де співає Микола Йосипович, Ельвіра Юріївна Кисельова); Марія Іванівна Гукова із Севастополя, яка 36 років пропрацювала культпрацівником, весь час співала в хорі українські пісні і сьогодні продовжує співати; прикрасив наш кримський концерт прекрасний сімейний дует - Тетяна та Петро Захарчуки з Харківщини; мужньо, по-козацьки прозвучав голос Юрія Сергійовича Угоденка з Чорноморського району, який ще й підтримав у дуеті Любов Яківну Лаврентьєву із Сакського краю. Надзвичайно збагатили наше пісенне свято своїми виступами вокальний ансамбль «Севастопольчанка», дитячий хор «Кантилена» і самодіяльний народний хор «Червона калина» з Алушти (худ. керівник і диригент - Людмила Целікова).
Просто зачарувала усіх молодь - одинадцятикласниця 9-ої сімферопольської гімназії Лідія Кім запалила глядачів «Червоною рутою», яка в нашому конкурсі посіла третє місце. «Пісню про рушник» - «срібну» призерку конкурсу душевно й професійно допоміг донести до слухачів Олексій Чирков, студент Кримського університету культури, мистецтв та туризму, учасник фестивалю «Червона рута-2009» у Чернівцях, на якому він представляв Крим.
І ось, нарешті, пісня-переможниця нашого конкурсу - «Два кольори» Дмитра Павличка і Олександра Білаша. Цей твір набрав найбільшу кількість балів - 60.
Червоний - то любов, а чорний - то журба... Вічні слова, вічні образи, вічна пісня. Нехай же наш конкурс, наш фестиваль стане ще однією сходинкою до вічності для цього геніального пісенного дива. А перемога «Двох кольорів» у нашому кримському пісенному референдумі хай буде ще одним подарунком Герою України, академіку української пісенності Дмитру Васильовичу Павличку до його недавнього 80-літнього ювілею. Професійно, глибоко виконав цю пісню соліст українського музично-драматичного театру, співак із чудовим голосом Федір Марченко. На сцену вийшли усі учасники і переможці конкурсу - це був справді визначальний останній акорд прекрасного свята української пісні та духовності.
...Тим часом у залі були зібрані бюлетені і підраховані глядацькі голоси. Найбільшу кількість їх отримала директор Будинку культури села Холмівка Бахчисарайського району Олена Горьковенко, яка співала на концерті «Одну калину», «Ой чий то кінь стоїть» і «Чорнобривці». Пані Олена вразила усіх присутніх своїм талантом, справжністю, душевністю, самобутністю, за що й отримала головний приз – гітару від львівської фірми «Реноме».
Фінальний концерт пісенного конкурсу «А в тебе є пісня – до душі стежинка!» зібрав талановитих, світлих людей, яким справді не байдужа українська пісня. Людей, які ще раз підтвердили, що українська нація – таки найспівучіша у світі! Треба тільки й далі тримати марку, не зупинятися, не опускати рук!
Тому - до нових конкурсів, зустрічей, концертів - і вже з наступного номера!

Юлія КАЧУЛА.
(Всеукраїнська загальнополітична та літературно-художня газета «Кримська світлиця»)

http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=7945

В НАС УКРАЛИ ЄВРОПУ!!!


І ПОЦУПИЛИ ЇЇ У НАС... МИ САМІ
ПРАГА
Чехія і її столична «пісня у камені» - архітектурно-романтична Прага стали останніми європейськими точками на шляху нашої мандрівки.
«Як я хочу в Прагу! – писала Марина Цвєтаєва. – В житті не хотіла повертатися в жодне місто, а в Прагу хочу!». Зі словами талановитої російської поетеси важко не погодитися – і справді, Прага захоплює своєю красою, таємничістю, неперевершеними історичними пам’ятками.
Наш празький екскурсовод розповів нам стародавню легенду, яка пов’язує історію Праги з іменем міфічної княгині Лібуші. Якось вдивляючись із крутої скелі в протилежний берег Влтави, вона вигукнула: «Бачу місто велике, до зірок піднесеться слава його...». Ці пророчі слова незабаром здійснилися і «місто на Влтаві» стало одним із найславетніших у світі.
Назва міста походить від слова «prah» — поріг. А ось назва річки «Влт-ава» походить від кельтської «wild adna», що означає «дика вода».
Жодне інше місто не може зрівнятися із стовежевою богемською столицею за багатством історико-архітектурної спадщини та кількістю романтичних легенд і переказів, пов’язаних з історією «кам’яного серця Європи». Величний Празький град, романтична Мала Страна зі своїми бароковими палацами й простими будиночками, вузькі середньовічні вулички Старого міста, тихі Градчани й вируючі життям нові ділові райони, надсучасний профіль Танцюючого будинку та поєднуючий з вічністю силует Карлового мосту – усе це Прага.
Визначним місцем чеської столиці є Празький град, заснований Карлом ІV. Прагнення короля забезпечити улюбленому місту вічну славу втілилося в невтомному спорудженні шедеврів архітектури. Гордістю Чехії став імператорський замок і величний собор Святого Віта, що мистецьки поєднує готику й ренесанс. І не дивно – він зводився протягом п’яти століть!
У Празькому граді блукаємо Златою вуличкою. В містичну епоху імператора Рудольфа алхіміки займалися тут пошуками філософського каменю та еліксиру вічної молодості. А сьогодні у крамничках й майстернях приїжджі охоче купують вироби зі скла та глини – унікальні й ексклюзивні, оскільки виготовляються вони в єдиному екземплярі.
Перед нами - Чехов міст, збудований на початку ХХ століття у стилі модерн, прикрашений водяними зміями. Навпроти - непримітна сіра будівля - юридичний факультет Карлового університету. До речі, Карлів університет - перший університет у Європі. На сьогодні він має чотири факультети: філологічний, філософський, юридичний і медичний. Репутація його у світі досить висока.
Карлів міст - справжня архітектурна перлина, своєрідна візитівка Праги. Міст простягнувся більш як на півкілометра через ріку Влтаву. Понад тридцять скульптур біблійних святих та героїв чеської історії - неповторна окраса цього архітектурного витвору. Серед них найпопулярніша барокова скульптура чеського Святого Яна Непомука. На її постаменті відлитий у бронзі рельєф меча з п’ятьма зірками. Якщо прикласти до нього руку так, щоб кожен з пальців торкався однієї із зірок, то здійсниться найпотаємніша мрія.
Просто неможливо було у нашій мандрівці пройти мимо Староместської площі, не побачити один із найвідоміших у цілому світі астрономічних годинників на вежі ратуші - Орлой. Він був змонтований у 1410 році майстром Мікулашем. Годинник не тільки показує час, але і спонукає задуматися про спасіння своєї душі і швидкоплинність нашого земного життя. Кожну годину скелет, символізуючи смерть, смикає за дзвін, скупий дзвонить монетами, гордівник милується собою в дзеркало, починають свій хід 12 апостолів. За легендою, майстра, який відремонтував у 1490 році годинник, осліпили, щоб він не зміг відтворити ще будь-де щось подібне.
А хіба можна побувати у Празі й не спробувати розрекламованого на увесь світ чеського пива? Ось тут для мене особисто розвіявся ще один європейський міф про найкраще у світі пиво. Ну от абсолютно нічим наше українське не гірше від «розкрученого» чеського. А от неперевершений смак коронних національних страв Чехії - часникового супу (чеснечки), бургундського гуляшу, картопляних кнедликів з копченим м’ясом ви вже ніколи не зможете забути.
Але найкраще враження справляють місцеві жителі: охайні, усміхнені, їхні обличчя відбивають стан тієї людяності, упевненості, заможності, небайдужості, доброзичливості, європейськості, - всього того, що так хочеться бачити й відчувати на Батьківщині...
* * *
P. S. Може, комусь здасться, що наша невеличка українська мандрівна «танцювально-співаюча» екскурсійна група повернулася зі свого європейського турне додому, як ота Попелюшка з казкового балу в королівському палаці у свою комірчину? Чи як бабуся із «Золотої рибки» - до свого розбитого корита? Зовсім ні! І у нас в Україні є що показати і про що розповісти всьому світові, і в Криму - зокрема. Але ж - земляки! Співвітчизники! Українці! Пригадайте хоча б, як цього літа на Південнобережжі люди були змушені зносити паркани, якими новітні «господарі життя» «прихватизували», відгородили від них їхнє ж море. Чи можливо це було б в будь-якій із побачених нами країн, які ми звично називаємо європейськими, де СПРАВДІ діє закон, де людина, її право на гідне життя СПРАВДІ становлять суспільну і державну цінність. А порівняйте наші вітчизняні зарплати і пенсії - рядові і начальницькі, пригадайте недоторканності депутатські, справу Лозинського (це із найсвіжішого) - де він тепер, чи не по Європах десь переховується?
Ось та «Європа», яку вкрали (або проспали, прогавили) у нас ми самі. Як її повернути? Тільки усвідомивши й ставши, нарешті, господарями на своїй землі. Взявши, нарешті, у свої руки власну долю і долю рідної країни. Бо ж подивіться, яке диво-дивнеє відбувається: найчастіше саме представники нашої влади бувають у Європі - і ще далі. Невже вони не бачать, не порівнюють і не можуть, маючи усі владні важелі, нічого змінити? Значить, їх поки що усе влаштовує. Бо якщо, як у цивілізованому світі, «вирівняти» владу перед законом (закон для всіх один!) - їхнє «недоторканне» безтурботне життя просто закінчиться.
Їх купка - пристосуванців біля влади. А нас - мільйони. І майже 80 відсотків населення за останнім переписом в Україні - таки українці. Це - величезна сила! Залишилося помножити її на гідність, гордість і незаперечне людське прагнення й право жити по-людськи - хоча б «як у Європі». Але - в Україні!

Юлія КАЧУЛА.



В НАС УКРАЛИ ЄВРОПУ!!!

І ПОЦУПИЛИ ЇЇ У НАС... МИ САМІ
ДРЕЗДЕН
Кажуть, перше враження - найнезабутніше. З перших хвилин нашого перебування у Дрездені я просто закохалася у це романтичне, світле, сяюче чистотою місто. «Саксонська перлина» заснована в 1206 році на території, де проживали слов’янські поселення дрежджан, що у перекладі означає «лісові жителі». Звідси і походить назва міста.
Розташоване на берегах Ельби, місто-пам’ятка славиться безліччю архітектурних шедеврів: церква в стилі рококо Хофкірхе, всесвітньо відомий шедевр барочного мистецтва - палацовий ансамбль Цвінгер. Старе місто в Дрездені дуже компакт¬не і згруповане навколо Театральної площі з її неперевершеною Дрезденською оперою у центрі. Праворуч - резиденція саксонської правлячої династії Веттінів у стилі ренесанс. А уздовж Ельби - тераса Брюля, яку в Дрездені називають «балконом Європи».
А ось і легендарна Дрезденська картинна галерея. Але музею з такою назвою у Дрездені ви не знайдете, тому що німецькою мовою галерея називається «Старі майстри» (Alte Meister). Саме там знаходиться «Сікстинська мадонна» Рафаеля, полотна Рембрандта, Рафаеля Санті, оригінали Альбрехта Дюрера, Ганса Гольбейна. Відкрита у 1854 році, Дрезденська галерея, чиї скарби дивом уникнули бомбардувань у скельних галереях довколиш¬ніх гір, здобула славу однієї з найбагатших колекцій світу.
Я довго не могла збагнути, як німці так ідеально зберігають чистоту свого міста? Жодного разу, блукаючи вулицями Дрездена, ми не побачили ні одного прибиральника. Аж дивно, що не спотикаєшся об викинуті порожні пляшки, не ухиляєшся від поліетиленових пакетів і папірців, які з поривами вітру ганяються за тобою, не мружиш очі і не відкашлюєшся від пилюки, яка в наших містах так і сипле вам в обличчя.
А все дуже просто: з’ясовується, німці просто... не смітять! Був цікавий випадок: на одній з дрезденських вуличок я на землі помітила купу обгорток від морозива. Ну все, думаю, і німці - «живі люди». Але через декілька метрів зустрічаю російськомовну групу туристів, які - що ви, думаєте, роблять? Правильно, їдять морозиво...

ПАРИЖ
 «Париж - це не місто, це весь світ», - говорив Карл V. Справжній центр культури та мистецтва, а також найбільш відомий туристичний центр континенту. Майже все місто, від історичного центру до передмість, можна вважати музеєм під відкритим небом. Тут зберігається величезна кількість пам’ятників, церков, театрів, з кожним пов’язані захоплюючі легенди; тут можна прогулятися тихими вуличками Латинського кварталу зі старовинними віллами, які збереглися незмінними ще з часів Анрі IV чи Луї XIV.
 Відкривала таємниці однієї з найкрасивіших столиць світу для нас екскурсовод з багатолітнім стажем Олена, яка розповіла нам, що сучасний Париж - це монументальна перспектива Лувра, це гігантські підземельні комплекси Монпарнаса та Лез-Альп, це стрімко зростаючі комплекси інноваційної архітектури. Серце Парижа - це Собор Паризької Богоматері, Тріумфальна Арка, найвідоміша паризька визначна пам’ятка й символ Франції - Ейфелева вежа. Це католицькі храми - шедеври готичного мистецтва, це скульптури з колекції грецької, римської та давньоєгипетської античності.
Місто розкинулось на середній течії річки Сена, а свою назву отримало від галльського племені паризіїв, яке ще у І ст. до нашої ери на цій території заснувало свої перші поселення.
Париж - місто, яке побудоване на контрастах: широкі бульвари, які перетинають вузькі вулички; величні монументи, які приховують убогі задвірки; затишні маленькі кафе, які конкурують з респектабельними ресторанами. «Париж – це все, що ти захочеш!», – сказав Фредерік Шопен близько двох століть тому, але ці слова актуальні і сьогодні.
На правому березі Сени розташований комплекс будівель одного з найбільших художніх музеїв світу – Лувру, де зберігаються такі світові шедеври, як «Джоконда» Леонардо да Вінчі, чи відома безрука статуя Венери Мілоської. Протягом століть Лувр був фортецею, тюрмою, резиденцією французьких королів та академією. Сім відділів музею дають обширний огляд розвитку мистецтв від античності до ХІХ століття.
 Символ Парижа і Франції - Ейфелеву вежу було зведено у 1889 році для Міжнародної виставки і до століття Великої французької революції. Спорудження найвищої у світі металевої вежі повинно було продемонструвати технічну могутність і економічне процвітання Франції. Висота вежі 300 метрів, не беручи до уваги 22-метрову телевізійну антену на її верхівці, вага всіх металічних конструкцій 7 300 тонн, загальна маса — 10 000 тонн, споруда складається з 15 тисяч деталей. Вежа була зведена у рекордно короткий термін - за 2 роки і 2 місяці за проектом вже відомого на той час інженера-будівельника Гюстава Ейфеля, творця мостів та металевих конструкцій, серед яких - залізний каркас для американської статуї Свободи.
 Можу сказати відверто, що моє перше враження від французького символу було зовсім не феєричним. Тут згадується відома байка про французького письменника Мопассана, який терпіти не міг Ейфелевої вежі, називав її потворою і підписував петиції з вимогою її знесення. Але постійно вечеряв на верхній площадці вежі. Одного разу друзі запитали його: як же так, ти ж терпіти її не можеш! На що Мопассан відповів: «Це єдине місце, звідки я її не бачу».
 Але моє враження докорінно змінилося, коли ми піднялися на найвищий рівень вежі - приблизно 300 метрів над землею, звідки відкрилася надзвичайна, захоплююча панорама Парижа. А коли ми увечері пливли на катері по Сені і Ейфелева вежа мерехтіла тисячами вогнів, кожен не міг відірвати від неї погляду і лише зачаровано шепотів: «Боже, яка ти красуня!».
 Та найсильніше враження в моїй пам’яті залишив Собор Паризької Богоматері. Він стоїть у самому серці сучасного Парижа - острові Сіте. Колись, у середні віки, це і був Париж. Подібно багатьом стародавнім християнським храмам він народився на місці язичницького святилища. Там, де нині здіймаються башти собору Святої Діви, колись поклонялися Юпітеру. Але прийшла ера християнства, і каплиця язичників переродилася в храм нової віри. Відбулося це на початку першого тисячоліття, незабаром після хрещення франків святим Діонісієм. Але тільки в середині XII століття волею єпископа Парижа був закладений знаменитий собор. Він став одним з перших храмів нового, французького, названого надалі готичним, стилю. На створення кам’яного дива знадобилося майже 200 років.
 Світ готики таємничий, заплутаний і неоднозначний. Входячи до Собору, ми стихаємо, пригнічені урочистою строгістю і похмурістю кам’яних склепінь, що звужуються догори. Дивної краси вітражі врівноважують своїм кольоровим сяйвом холод і давлячу важкість похмурих кам’яних стін. Безліч таємниць і переказів пов’язані з цим місцем, - веде далі свою захоплюючу розповідь наш екскурсовод. Дехто стверджує, що архітектура і символіка собору – своєрідне закам’яніле зібрання окультних вчень. Начебто середньовічні алхіміки зашифрували в геометрії Нотр-Дам де Парі таємницю філософського каменя. Відомий окультист Фульканеллі, який чимало ночей провів у спробах розгадати ребуси собору, писав: «Якщо погожим літнім днем ви підніметеся сходами, що ведуть до верхніх поверхів собору, – пройдіться неквапливо вузьким проходом галереї другого ярусу. Дійшовши до кута, утворюваного колоною північного склепіння, ви побачите посередині ряду химер дивовижний барельєф старця, висічений з каменя. Це він – Алхімік Нотр-Даму». Ще одна цікава деталь – в Нотр-Дамі зберігається цвях з хреста, на якому був розіпнутий Ісус Христос, та його терновий вінок. Минають роки, змінюється життя, древнішає собор, але потяг до нього нікуди не зникає. І, якщо ви у Франції, то будь-яка дорога приведе вас до Нотр-Даму.
...До поїздки і читала, й по телевізору багато чого бачила-чула про парижанок. Які вони незвичайні, модні, стрункі, ефектні... Переконалася, що це все-таки перебільшення. Так, вони здебільшого худорляві, скромно одягнені, зі звичайною буденною зачіскою, косметика майже непомітна. Все просто. Але все ж вловлюється якась впевненість, стрункість, підтягнутість - і не лише зовнішня, а й внутрішня також. Це відчувається в погляді, усмішці, поставі. Парижанка підтягнута, незалежна, але не зверхня; ми пробували запитувати щось у перехожих - на бігу зупиняються, і розказують, і показують, ніби всі наші проблеми раптом на мить стали їхніми.
 Тут одразу згадуєш наше втомлене, завантажене торбами з продуктами жіноцтво, якому за щоденними клопотами зовсім не вистачає часу на себе. А можливо, секрет парижанок - у тих, хто поруч з ними, - у чоловіках, які не пригнічують їхнє бажання самореалізуватися, не перекладають усі домашні справи на їхні тендітні плечі, які й самі усміхнені, впевнені, зібрані? У Парижі ви не зустрінете молодого хлопця років двадцяти семи з уже доволі випуклим черевцем чи пляшкою пива в одній руці і цигаркою в іншій, неохайно одягнутих, з «пропитими», прокуреними обличчями.
 А тепер спустимося з небес на землю і від Єлисейських полів перейдемо до буденних, сірих околиць столиці Франції. Околиці Парижа – це надзвичайно брудні вулиці, розбиті будинки, страшні квартали і тисячі африканців, індійців, турків і арабів. Про паризьке метро взагалі можна знімати фільми жахів. Ніколи не забуду тих пацюків, які перебігали по рейках на одній зі станцій...
Париж для мене залишився містом-контрастом. Тут розвіялися міфи про Ельдорадо, рай на землі, чи те, що десь краще, ніж удома. Навіть страшно стало за отих впевнено-виструнчених парижан і парижанок: чи вистачить у них тієї підтягнутості, щоб підтягнути до свого столичного європейського рівня різноплемінну заробітчанську околицю, яка, чого доброго, в один прекрасний момент може... поцупити у них Європу так само, як і ми в себе?

Юлія Качула.
(Продовження в наступному номері)
(Всеукраїнська загальнополітична та літературно-художня газета «Кримська світлиця»)