пʼятниця, 22 червня 2012 р.

СЛАВА ТОБІ, ГАМАЛІЮ!

«Слава тобі, Гамалію,
На весь світ великий,
На весь світ великий,
На всю Україну,
Що не дав ти товариству
Згинуть на чужині!»
Тарас Шевченко

3 червня біля Будинку культури в селі Стопчатів Івано-Франківської області відбулися урочистості з нагоди відкриття та освячення пам’ятника сотенному Української повстанської армії «Гамалії».
Саме у цьому селі 1893 року народився вірний син своєї матері-України, у майбутньому відважний воїн, досвідчений і справедливий командир, який врятував не одне повстанське життя, — Василь Скригунець.
Зранені Карпати стогнали від незагоєних ран Першої світової війни. Галичани кинули виклик долі і на уламках Австрійської монархії проголосили власну державу. Але на заваді українському розвитку стали поляки, і галицька юнь взялася рятувати рідну землю. До Гуцульського куреня УГА, створеного в Коломиї наприкінці листопада 1918 року під орудою Гриця Голинського, записувалися лише добровольці. Був серед них і 19-річний Василь.
Напоєний духмяними пахощами гірських трав, славою минувшини, про яку розповідав батько — стопчатівський ґазда, майстер на всі руки Микола Скригунець, Василь виріс палким патріотом своєї землі і готовий був віддати за неї найдорожче – власне життя. Так боролися і його пращури, коли на підступах до карпатських перевалів стіною заступили шлях батиєвим кочівникам.
Василь подався до Січових Стрільців, як старшина пройшов із боями від Львова до Києва й Одеси, хоробро й завзято бився з польськими і московськими окупантами.
Після прикрих поразок у перших українських національно-визвольних боях Василь Скригунець, як і його побратими по зброї, боротьбу не припинив, вступив до грізної і ненависної польській владі Української військової організації, став членом ОУН з перших днів її народження 1929 року. У той же час здобував вищу освіту у Празькому університеті.
Впродовж усього життя переслідувався польською, німецькою, радянською окупаційними владами.
1943 року вишколював у рідних Карпатах стрільців у таборі УНС. 1944 року 51-річний український старшина створив і очолив сотню важких скорострілів «Черемош», яка увійшла до складу куреня «Гуцульський» під орудою командира «Книша» — Дмитра Горнякевича. Воював, незважаючи на вік, завзято. Сотня, очолена геройським командиром, здобула не одну перемогу над «пайдьошниками».
Через рік «Гамалія» передав сотню молодому командирові з Жаб’я «Чабанові» — Іванові Скульському, а сам був призначений на відповідальний пост заступника шефа зв’язку Коломийського окружного проводу ОУН. Вищий провід належно оцінив набутий у лавах УВО і ОУН величезний підпільний досвід уже немолодого повстанця.
Партизанські закони були суворі, до порушників військової дисципліни іноді застосовувалися і виняткові методи покарання. Коли восени 1945-го року група стрільців УПА на території Березова була обмовлена провокатором, саме «Гамалія» примчав на коні у той момент, коли їх вишикували перед сотнею і збиралися розстріляти.
— Дмитре, не бери гріх на душу, хлопці не винні! – рішуче промовив до «Скуби». Якщо ми своїх будемо стріляти, хто ж тоді воюватиме?
Життя повстанців було врятоване.
1947 року уславленого командира бачив тоді 8-річний Михайло Томащук. Він згадує про те, як сільські аматори одного вечора показували в читальні якусь виставу. Несподівано усі актори кудись зникли, і на сцену рішучим кроком вийшов широкоплечий, з довгою, майже до грудей бородою бандерівець. Куртку перехрещували кулеметні стрічки, за поясом гранати. Зал завмер. Погляд уважний, зосереджений, спокійний. Тоді вже всім було зрозуміло, що зрадливий Захід кинув наш визвольний рух на розправу Сталінові, тому «Гамалія» промовив приблизно так: «Слава Україні! Ми не схилилися перед поляками і німцями, не схилимося перед більшовиками, а якщо прийдуть американці — будемо бити і їх!»
Приблизно за півгодини до читальні вдерлися гарнізонники, але повстанців уже не застали. Такими були перипетії партизанської війни, полум’я якої у борні зі стократ переважаючими силами окупантів поступово згасало. Вони наполегливо вишукували останні вогнища підпілля, щоб немилосердно їх знищувати.
15 травня 1948 року на небокраї з’явилося багряне сонце. Для сотенного «Гамалії» та його друзів воно зійшло востаннє. У Щербаковій Подині, що біля села Верхній Березів Косівського району, разом із ним перебували «Ганджа» — Петро Скільський, «Грізний» — Дмитро Негрич, «Зірка» — Іван Урбанович, «Стародуб» — Микола Арсенич.
Того дня на зв’язок із ними вийшла жінка з Верхнього Березова. Її вислідили чекісти і тут же, у лісі, катували так, що з рук повилазили поламані кістки, а потім з живої почали здирати шкіру. Цих звірячих знущань вона витерпіти не змогла і показала карателям, де знаходився бункер. Мимовільним свідком трагедії був хлопець Іван Васкул. Чекісти заарештували його і наказали йти з ними. Схрон, що був на дні провалля, воронням обсіли енкаведисти. З нього вийшов з піднятими руками «Ганджа», але несподівано вихопив зброю і застрелив одного чекіста. Сам, скошений кулями, скотився до потічка. За ним спробував вихопитися нагору «Грізний», але був убитий, коли висунувся з люка, і провалився назад під землю. Цілий день чекісти викурювали з бункерів повстанців димовими шашками, пропонували здатися, виходити нагору без зброї з піднятими руками. Але відповіді не було. Під вечір Іванові наказали підняти люк, і коли він це зробив – несподівано зіштовхнули у схрон. В диму і темряві він нічого не бачив, але чиркнув сірником і просунувся вперед. Знайшов нари – на верхніх лежав, як потім з’ясувалось, «Гамалія», на його грудях хлопець побачив пістолет, на нижніх нарах лежав «Зірка», а неподалік – «Стародуб».
Потрапити до рук ворога живими повстанці не захотіли і застрелилися. Воліли померти стоячи, ніж жити на колінах.
Знаковою постаттю на відкритті пам’ятника сотенному «Гамалії» був доброволець у рядах УПА, український поет, перекладач, літературний критик, голова Української всесвітньої координаційної ради, Герой України Дмитро Павличко, який теж, як і легендарний повстанець Василь Скригунець, народився у селі Стопчатів.
— Цей пам’ятник – образ людини, яка готова вмерти за свою Батьківщину, — сказав Дмитро Васильович, відкриваючи урочисте зібрання. — Придивіться до рис його обличчя — це мужня, впевнена у своїй правоті, сильна, нескорена окупантами і загарбниками людина. Мій тато, коли я був хлопчиком, показав у стопчатівській церкві на широкоплечого юнака: «Дивися, Дмитре, це Січовий Стрілець». Я пам’ятаю його кептар, сорочку, світле молоде обличчя. Він був батьком і організатором УПА Коломийського загону. Це пам’ятник не лише йому, а величі духу Української повстанської армії, українського народу. Сьогоднішня подія має всеукраїнський характер за своєю змістовністю. Це людина, яка подає приклад, як бути патріотом не на словах, а на ділі. Герої не вмирають, сотенний «Гамалія» буде жити вічно в людській пам’яті.
Привітали людей, а їх зібралося близько півтисячі — з Коломиї, Космача, Львова, Чернівців, Києва — владика Миколай з Коломиї, стопчатівський священик отець Володимир, отець Микола, після чого відправили панахиду за загиблими повстанцями та освятили пам’ятник.
Дмитро Павличко запрошував до слова побратимів з сотні «Гамалії» — Мирослава Симчича («Кривоніс»), Василя Томича, Василя Ігнатюка, автора пам’ятника Романа Захарчука з Коломиї, Ганну Малкович — ініціатора події, котра запропонувала встановити цей пам’ятник, письменника-літописця визвольної боротьби в рядах УПА Михайла Андрусяка.
Після урочистостей відбувся концерт, організований директором Будинку культури Стопчатова Оксаною Морикіт, захід вела її чарівна донька Світлана. Бадьоро, натхненно, від усієї душі співали на концерті народних та повстанських пісень об’єднаний хор «Березуни» (керівник Ганна Малкович, музичний керівник Михайло Геник), народний чоловічий аматорський колектив «Кришталь», колектив «Спас» (керівник Василь Гоянюк), стопчатівський народний аматорський колектив духовної пісні (керівник Петро Паланюк), вокальний жіночий ансамбль «Мальви» (керівник Олеся Шкрібляк), чоловічий вокальний ансамбль вояків ОУН-УПА Коломиї (керівник Ольга Руданець).
На цих урочистостях я познайомилася з людиною, яка пройшла усі лихі випробування війни, у котрої й досі при спогадах бринять сльози на очах, ветераном-учасником бойових дій ОУН-УПА Михайлом Гоянюком.
— Я народився у селі Спас. У 1945 році мусив тікати з хати, аби мене не виселили до Сибіру. Мати і батько були в партизанах. Семеро моїх братів і сестер убили більшовики. Я був дуже спритним вояком. Пам’ятаю, одного разу більшовики мене оточили, зі зброєю, собаками, а я заліз на граба і з дерева на дерево перескакував і так врятувався. Вони вводили своїх людей до УПА, які знищували її зсередини. І зараз відбувається те саме на державному рівні. Настав час, коли люди віддають душу і життя заради грошей, а не ідеї. Як не вистачає зараз таких Гамаліїв!
Тарас Шевченко змалював образ козацького ватажка таким, якими були справжні козаки: хоробрий, завзятий, кмітливий. Він завжди там, де потребують його допомоги. І як би не намагалися принизити і зруйнувати в усі часи Україну, вона є і буде доти, поки спроможна буде наша земля народжувати таких вірних синів-захисників, як Василь Скригунець — Гамалія.

Юлія КАЧУЛА
с. Стопчатів,
Івано-Франківська oбласть
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=10398
«ПИСЬМЕННИК МАЄ БУТИ В ОПОЗИЦІЇ...»

НАПЕРЕДОДНІ 90-ЛІТНЬОГО ЮВІЛЕЮ, ЯКИЙ ПАТРІАРХ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ, ЛІТОПИСЕЦЬ НАШОЇ ЕПОХИ АНАТОЛІЙ АНДРІЙОВИЧ ДІМАРОВ ВІДЗНАЧИВ 17 ТРАВНЯ, «КРИМСЬКА СВІТЛИЦЯ» ПОБУВАЛА У КИЄВІ В ГОСТЯХ У ПИСЬМЕННИКА
* * *
— Зі святом Вас, шановний Анатолію Андрійовичу! Ваші 90 ювілейних літ, напевне, увібрали в себе усі лиха і випробування, які випали на долю українського народу. Щоб врятувати дітей під час розкуркулення і репресій, Ваша мама записала Вас з братом на своє дівоче прізвище, бо батько – Андроник Гарасюта – був добрим господарем, а тому не вписувався в радянську колгоспну систему. Ви пережили страхіття Голодомору і найкривавішу Другу світову війну, воювали, партизанили, смерті дивилися у вічі, кілька разів були поранені. Таких ветеранів війни, які справді воювали, зараз дуже мало залишилося.
Скажіть, яке Ваше ставлення до Дня Перемоги, що відзначався у нас недавно? Як його нам, молодим, сприймати, бо, наприклад, у Львові, Тернополі місцева влада заборонила ходити з червоними прапорами, під якими помирали солдати; у той же час в Криму носяться з портретами Сталіна – нібито без нього не здолали б Гітлера. Але чим той Сталін кращий, коли саме за його правління були і Голодомор, і репресії, і мільйони жертв у таборах?
— Я ніколи не співав і не танцював у День Перемоги. Нікому з нас, дев’ятнадцятилітніх хлопців, які тільки закінчили школу, не дали вступити до університетів. Сталін готувався до нападу на Німеччину. В 1940 році після школи я мріяв вступити до Харківського університету, але нас усіх постригли і — в армію. Рік муштрували у неймовірно важких умовах. Ми вчилися тільки наступати, нападати, про оборону було навіть заборонено згадувати. Над нами, вчорашніми десятикласниками, так знущалися! Командир взводу і його помічники, як правило, безграмотні, 3-4 класи закінчили. Вони нас ненавиділи, їм здавалося, що ми з них насміхаємося. Що вони з нами виробляли, куди тій дідівщині! В найлютіші морози ми не мали права цілий день опускати шапки на вуха. У багатьох вуха висіли обморожені. Не мали права надіти щось тепле на ноги — тільки благенькі онучі і чоботи. Весь час нишпорили по наших тумбочках і все тепле, що присилали з дому, забирали. А наш командир — особлива звірюка, мене дуже зненавидів після однієї пригоди. Жили ми у величезній казармі з єдиною піччю, яку ледве топили, щоб ми не дуже ніжились. Спали на матрацах, набитих соломою (і то небагато дозволяли набивати), солом’яні подушки і ковдри, такі благенькі. Був один вихідний день на тиждень, і ми до тієї грубки лізли, як мухи. І я якось підійшов до неї, руку засунув між стіною і грубкою, дивлюся – щілина, і там наче тепліше. А я від недоїдання, від цієї муштри був худий, як тріска, тому просунувся між грубкою і стіною та й одразу заснув навстоячки, ми ж недосипали. Мертво заснув. Скомандували на обід, де Дімаров, де боєць Дімаров? Або його шпигуни захопили, які облягли полк, або диверсанти, або сам утік до диверсантів. Весь полк погнали замість обіду шукати Дімарова. Шукали, шукали і нарешті хтось заглянув за грубку — осьо він. Коли вони мене витягали з-за грубки, я так розпухнув, чи від тепла, чи від сну, ледь мені руки не відірвали, так витягали. Сам полковник, командир полку, наказав дати мені 10 діб гауптвахти, губи — як ми називали. Ну і влетіло, звичайно, командиру взводу за те, що він мене прогавив, йому теж чортів дали. Я на губі 10 днів блаженствував, хоч там давали хліб і воду, більше нічого, і цементна підлога, але чомусь дуже добре топили, і командира взводу над головою не було. То я за 10 днів там так відіспався!
Коли оголосили війну — ми всі кричали «ура», раділи, дурні, бо дивилися на командира взводу і кожен думав: «Тепер ти, гад, з німцями будеш воювати, а не з нами!» Але він недовго й воював, дістав кулю, хто в нього вистрілив — чи німець, чи хтось із хлопців — не знаю. Ось таке було страшне навчання.
А за місяць до того, як Гітлер напав, наш полк вивели в ліс, на кордон. Спали в наметах, дали парадну форму, чоботи нові. Дали німецько-російські словники, і ми зубрили. Політруки казали, що через два тижні ми будемо в Німеччині. Але Гітлер випередив Сталіна на ці два тижні, тому такий страшний розгром був у 1941 році.
Голодомор 1932-1933 років — це був перший сталінський геноцид українського народу. Ще один геноцид — коли гнали німця з України. Після Сталінграда був даний наказ мобілізувати в армію чоловіків від 16 до 65 років, ніякого лікарняного обстеження не було, брали усіх підряд — сліпих, глухих — і беззбройних кидали на німецькі кулемети. Під Ізюмом 10 тисяч загинуло! З нашого села замели всіх. Пригнали у напівзруйноване місто за Святогорським, не давали зброї ніякої. Вранці нас вишикували — 500 душ, це було взимку, мороз стояв, притягли сани накриті. Старшина каже: «Сейчас будем давать вам оружие». Я думав, що там гвинтівки, чи ще щось. Відкрили — а там лежить цегла навпіл розбита. «Берите по одной, помногу не берите, потому что не хватит». Що робити, ми взяли, і нас погнали до замерзлого водосховища, величезного, як озеро, аж крига дзвенить. Під’їхав п’яний в дрезину полковник, йому жарко, в кожусі, і політрук. «Ну, здравствуйте, орлы, сейчас вы будете искупать вину свою кровью, немца ждали и жили под немцем» (хоча я, коли німці захопили моє село, організував партизанський загін). «Видите (а з іншого боку водосховища завод, тільки труби виглядають, і велетенський мур) — там залегли немцы, бегите туда, бросайте кирпичи через забор, перелезайте, немцы подумают, что это гранаты, упадут на землю, а вы нападайте на них, забирайте оружие и так вооружайтесь».
Мене врятувало те, що я до того вже встиг понюхати пороху, і в атаки ходив не раз, я знав, що таке кинджальний вогонь кулеметів, викошує все, ніхто живим не залишається. Переді мною душ 30 було, коли вдарили кулемети. Я не чекав, коли куля мене знайде, а упав на лід, а ці трупи накривали мене, свистіли кулі, я обличчям до криги. Німці почали нас відстрілювати з мінометів «квакаючими» мінами, ця міна летить, ударяється об кригу, підскакує метрів на три угору, тоді вибухає, і всі осколки розлітаються. Коли міна біля мене вибухнула, я провалився у пітьму, отямився вже в госпіталі. Я лежав із тією цеглиною в руках, примерзла...
Хлопців теж привезли, важко поранених, хто без руки, хто без ноги. Вони казали, що з 500 душ якщо 10-15 вижило — то це добре. То що ж це було, як не знищення — навмисне! — українського чоловічого населення?
Коли Київ мали брати і Жукову доповіли: «Товарищ маршал, у нас же плавсредств нет, как мы будем переправляться?» — той відповів — «По хохлам переправитесь!». Тому в мене немає ніякої причини радіти 9 травня, для мене це день жалоби, з мого класу один я уцілів, чого я буду танцювати і співати? Війна — це дуже страшна річ. Я не чув на війні ні разу, щоб кричали «За Родину, за Сталина» — при мені не кричали, і я не кричав, тільки мат-перемат. Коли кулі свистять — жити ж хочеться. Не треба оспівувати цю прокляту війну...

— Нещодавно у «Кримській світлиці» до 70-річчя початку оборони Аджимушкайських катакомб була опублікована поема Станіслава Зінчука «Аджимушкай» — про долю покинутих напризволяще тисяч радянських воїнів і мирних людей, жінок, дітей (18 тисяч! — командування не змогло організувати їхньої евакуації), які, щоб не здатися ворогу, пішли в катакомби. Цьому передувала невдала Керченсько-Феодосійська операція кінця 1941 – початку 1942 років. Це правда, що Ви брали участь у цій операції, воювали в Криму, і що Вас тоді було поранено? Читачам «Кримської світлиці», особливо кримським, дуже цікавий цей факт. Ви не могли б розповісти про Вашу участь у боях за Крим? Як у тому страхітті, хаосі, коли командування і партійно-господарське начальство евакуювалися з «потопаючого» в крові Криму підводними човнами, Вам пощастило врятуватися?
— Недовго я в Криму повоював. Під Камиш-Буруном з десантом висадився, тоді ж Керч захопили наші війська, щоб німця вибити із Криму, але зазнали фіаско. Тому я не встиг довго повоювати. Нас скинули у воду, тільки дісталися берега, німець став гатити з дальнобійної артилерії, почали окопуватися — і більш нічого не пам’ятаю. Хлопці казали, що біля мене вибухнув снаряд, непритомного мене, слава Богу, не кинули, встигли підібрати. Ще одна контузія, ще одна порція осколків. Я в могилі буду ржавіти, а не гнити, заліза в мені повно! І досі вилазить, починає спочатку чухатися, а потім — на тобі, вилазить осколок.

— Якщо перекинути місток у сьогодення – від того командування військами в Криму, що чомусь не пішло разом зі своїми бійцями у катакомби (відомо, що фашисти захопили тоді у полон від 70 до 100 тисяч солдатів). З ким із теперішніх політиків-командирів (восени ж – вибори до Верховної Ради!) Ви, образно кажучи, пішли б у розвідку?
— Та ні з ким! Політика — це дуже брудна справа. Я відхрещувався, мене теж висували не раз у Верховну Раду. Я вважаю, що письменник, якщо в нього є совість, якщо не лізе за ласим шматком, має бути в опозиції до будь-якого уряду, навіть найкращого. Він має стояти на боці народу і в жодному разі туди не лізти, на оці подачки, ордени. У всьому світі не роблять шоу з цим врученням орденів, а у нас ще з радянських часів це почало потворно запроваджуватися, й досі відвикнути не можемо.

— Українцям нещодавно знову підкинули тему для сварки – нашумілий скандальний російський фільм «Матч» про нібито історичну подію – матч київських футболістів з гітлерівською командою, де україномовні персонажі – націоналісти, негідники, зрадники, поліцаї. Як українському суспільству ставитися до таких ін’єкцій у нашу українську свідомість? І що протиставити? Бо от поговорили, скажімо, про екранізацію «Чорного ворона» Василя Шкляра – і не чути більше. А що Ви хотіли б, якби була така можливість, щоб екранізували з Ваших творів?
— І протестувати, і своє робити, і історію свою знати й шанувати! Я написав свого часу таку річ, яка дуже дається до кіно, але ніхто не цікавився, українською мовою дуже мало читають, а режисери особливо. Це «Порцелянові чоловічки». Як комуністи, програвши все на світі, пішли в підпілля і вирішили відновити заново Радянський Союз. Викликали дух Брежнєва, а описується вже наш час. Я не закоханий у свої твори, вони мені подобаються, поки я пишу. А потім як ото дитя вредне — вже власним життям живе. Але ніколи не переробляю, не доробляю. Змушений був лише доробляти, доставляти те, що викидалося нещадно цензурою. Роман «І будуть люди» видали, нарешті, повністю, а там же і про голодовку, колективізацію — все тоді вичистили, викинули третину книжки. Також роман «Біль і гнів», за який я отримав Шевченківську премію, — це твори, які, вважаю, можна і треба було б екранізувати — у них наша доля.

— Кілька років тому «Кримська світлиця», щоб трохи стрепенути читачів, нагадати про наші духовні цінності, провела конкурс (я була його ведучою) на визначення двадцяти найспіваніших, найзнаніших, найпопулярніших українських пісень. На перше місце, до речі, читачі поставили «Два кольори» О. Білаша і Д. Павличка, там була і «Пісня про рушник», й «Червона рута», «Розпрягайте, хлопці, коней», «Чорнобривці», «Ой у лузі червона калина і, зрозуміло, «Ти ж мене підманула». А які пісні любите Ви, що слухаєте, що співаєте?
— Я погоджуюся з вашою прекрасною пісенною двадцяткою, але на перше місце поставив би пісню на слова Віктора Баранова «Українці мої», вона дуже сильна. Додав би «Києве мій» Дмитра Луценка, «Степом, степом», «Я козачка твоя» у виконанні незабутньої Раїси Кириченко. До речі, за кордоном, якщо таку пісню вічну напишеш, то весь вік живеш з цього, і онукам вистачає. Читав, що поетеса, яка свого часу написала слова до бразильського танго, стала мільйонеркою.

— Нинішній предстоятель Української греко-католицької церкви кардинал Святослав Шевчук в одному з інтерв’ю на запитання, що ми можемо протиставити нахабному просуванню так званого «русского мира», відповів лаконічно і мудро — розбудовувати свій, український світ! Але як, коли українські книга, пісня, фільм, а тепер навіть мова не можуть пробитися до українця? Може, в нас самих, в українцях щось треба змінити, щоб це сталося? Анатолію Андрійовичу, Ви — українець вже 90 літ! Може, українці раніше іншими були? Невже й справді голодоморами і війнами, репресіями, страхом оцим витравили з нас український ген? Але ж Ви самі, наприклад, називаєте Волинь другою Батьківщиною, з теплотою згадуєте про цей край (мені це особливо приємно, бо мої дідусь і бабуся там живуть), кажете, що у Вас там «проснулася національна свідомість».
— Волинь — це справжня Україна! Якщо я і був сталіністом раніше, то звідти вже повернувся націоналістом, незважаючи на те, що працював у партійній газеті. У Луцьку я з’явився, коли в Ковелі ще німці стояли. Але НКВД вже працювало на повну силу. Воно якраз навпроти нашої редакції було, мур, металеві ворота — вищі за двоповерховий будинок. Одного разу підходжу до вікна, ворота відчиняються — і звідти суцільним потоком по 8 людей у ряд — жінки з дітьми, діди, молодь, а по боках — енкаведисти з собаками і автоматами. У мене було таке враження, що це вся Волинь іде, кінця-краю немає.
Людей гнали на вокзал, там набили у теплушки і всіх — у Сибір, де половина перемерла, в Сибіру їх викидали прямо в сніг — «обустраивайтесь». Дружина розповідала, що на базі луцької гімназії почали створювати ВНЗ, на фізико-математичному факультеті набрали групу з 17 студентів. Приходить одного разу на заняття — нікого немає, порожня аудиторія, підходить до директора, а той каже: «Не журіться, ваші студенти поїхали до Сибіру, вони тепер там будуть вчитися»...
Ми не маємо права про це забувати. Як забудемо — тоді вже точно перестанемо бути українцями.

— Мої дідусь із бабусею прожили разом вже більш як піввіку. А скільки Ви разом з Вашою половинкою – Євдокією Несторівною? І взагалі – чи важко знайти у житті таку половинку, як ви удвох «знайшлися»?
— Дві подружки приїхали до Луцька в педінститут аспірантками у 1944 році, як тільки місто було визволене. На той час я був заввідділом газети, старша подружка закохалася у мене, і щоб мене заманити, вона організувала свої іменини. А так як дівчина сідає серцем ближче, то вона й сіла біля мене праворуч. Але ж не знала, що я на праве вухо глухий як пень — після контузії. А моя дружина майбутня сіла з лівого боку, і щебече, от ми з Євдокією й договорились до того, що я її провів додому.
Ми одружилися у 1948 році. Разом — вже 64 роки. У мене дуже мудра і терпляча дружина, коли за роман «І будуть люди» мене звинуватили в антирадянщині і на тривалий час викреслили з літератури, ми жили тільки на її бідненьку зарплату, вона ще не встигла кандидатської захистити — але я не чув жодного її докору. Я це дуже цінував і ціную.

— Чула про Ваше незвичайне захоплення – колекціонування рідкісних каменів, про те, що на якомусь із них видно образ Божої Матері. Чим Ваша колекція знаменита і чим, зокрема, її поповнив наш Крим?
— Напевне, то від мого вимушеного знайомства з геологією, коли мене намагалися відлучити від літератури. Треба було на щось жити. Я зійшовся з геологами, з ранньої весни до пізньої осені ходив з ними по горах, щось заробляв там, 7 років на Памірі провів. Написав повісті «Вершина» і «Поема про камінь». У довідниках Міністерства геології у Москві я значуся як видатний російський геолог!
Гори мене духовно перебудували, так що вдячний «рідній партії», що направила мене туди. Я став фахівцем з кольорового каміння. А почав його збирати саме в Криму.
Кремінь з образом Божої Матері валявся у мене років п’ять, поки щось мені не підказало — спробуй розрізати. Так що зри не лише в корінь, але й у камінь!

— Що Ви побажали б з висоти Ваших мудрих українських літ нашим читачам? Як зберегти українську душу, українську Вітчизну?
— Треба розмовляти українською рідною мовою, якою розмовляли твої діди і прадіди. Вона бринить в тобі, хоч зараз багато хто зрікається. Вона того варта, у світі вона наймелодійніша — разом з італійською. Треба шанувати свою мову, бо наша мова — це кладезь українськості. Слова увібрали у себе все — і побут, і мислення, все життя, тому мову треба берегти і збагачувати, відшукувати нові слова. На Черкащині, де ми років 20 прожили, є куточки, де збереглася істинна мова. Григорій Тютюнник, мій побратим, у «Вирі» так колоритно описує, як сваряться жінки. Я питаю: де ж ти таке взяв? Він розповів: поїхав у Чорнобаї (це Черкащина, поруч з Полтавщиною) в гості до жінчиного брата. Ніяк та сцена у нього не виходила, от свояк і підбив. Пішли вони до річечки, де жінки перуть полотно, яке тоді на траві сохне, відбілюється. Свояк у чоботях пройшов по болоту, тоді по полотну, а тепер, каже, давай заліземо в очерет, і як жінки надійдуть — ти тільки записуй!
Ну, може, не у такий спосіб, як я розповів, але — вивчайте, досліджуйте, плекайте і захищайте нашу мову!

— Від імені «Світлиці» і «світличан» ще раз вітаю Вас, шановний Анатолію Андрійовичу, з ювілеєм! Замовляємо інтерв’ю для «Кримської світлиці» на Ваше 100-ліття!

З ювіляром спілкувалася
Юлія КАЧУЛА
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=10372
ТАМ, ДЕ ГОРИ Й ПОЛОНИНИ...

Нещодавно в селі Верхній Ясенів (урочище Запідок) Верховинського району на Івано-Франківщині відбувся фестиваль проводів вівчарів на високогірні пасовища «Полонинське літо — 2012», який традиційно проводиться з метою вшанування людей нелегкої професії — «полонинників» та відродження вівчарського господарства. «Полонинське літо» – фестиваль, який вже давно відомий не тільки в Україні, але й за її межами. Свято вкотре відбулося на полонині — місці урочистих зібрань гуцулів, яке, за повір’ям, має неабияку духовну силу: над нею на висоті 1221 метрів знаходиться унікальний витвір природи — Писаний Камінь. Легенда стверджує, що цей камінь — не що інше, як священна могила короля титанів з племені карпів, від яких і пішла назва «Карпати». Ці люди-гіганти, ясноволосі і синьоокі, з’явилися в цьому краї, коли зійшли первозданні води, а Карпати тільки почали рости. Титани були наділені надприродною силою. Поховавши свого короля під гігантським каменем, вони вирубали сокирами обереги. І сьогодні на камені можна побачити древні знаки та символи, які використовуються у гуцульських орнаментах. За легендою, стражниками біля гігантської кам’яної могили титани поставили тутешніх старців. З того часу гуцули шанують Писаний Камінь як місце, де живуть могутні духи їхніх предків. За іншим повір’ям місцина з Писаним Каменем є стародавнім язичницьким святилищем, де в сиву давнину палав священний вогонь. Подейкують, що на цьому місці проходять сильні енергетичні потоки… На шляху до полонини тисячі туристів, гостей свята могли придбати національні вироби з дерева, глини, посуд, вишиваний одяг, скуштувати гуцульські сирні коники, бринзу, вурду, будз. Кожна сільська рада представляла сільськогосподарські досягнення своїх жителів та колоритні вироби декоративно-прикладного мистецтва. Пригощали національними стравами, вітали і приділяли увагу кожному гостю голови сільських рад. У карпатських селах — це люди, які добре знають про нелегку вівчарську справу, бо самі тримають господарство з добрим десятком корів і сотнею овець. У символізованих хатинках, які облаштували для фестивалю ґазди із карпатських сіл Криворівні, Верховини, Краснопілля, Гриняви, Яблуниці, Буковця, Верхнього Ясенева та інших, можна було скуштувати гуцульські страви — мамалигу, близько десяти страв із грибів, традиційний пастушачий бануш, що готується з кукурудзяної крупи крупного помолу, подається з бринзою, гулянкою (спеціально приготовлене квасне молоко) або білими грибами в сметані. На сцені серед полонини виступали аматорські гуцульські хори та оркестри народних інструментів, танцювальні, вокальні колективи і солісти. А завершила фестиваль полонинська ватра і запальні танці й пісні навколо неї. Молодь, якої багато було на святі, дає надію на те, що «Полонинське літо» і неповторні гуцульські традиції будуть вічними, як древній Писаний Камінь — непохитний їхній оберіг.

Юлія КАЧУЛА
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=10438

пʼятниця, 8 червня 2012 р.

СЕЛО ТЕКУЧА – КОЛИСКА ЧЕМПІОНІВ

На Івано-Франківщині, у зеленому передгір’ї Карпат, серед смерек, ялин та буків розкинулося мальовниче село Текуча. У самісінькому серці села постає давня гуцульська церква Пресвятої Трійці. Біля її підніжжя – кам’яний хрест, під яким вічним сном спить сестра Папи Римського графиня Марія Мастай де Феретті. З нею одружився і привіз сюди наполеонівський легіонер ротмістр Стрільбицький. Його рід походив від ловчого Данила, якому князь Лев Галицький подарував село Стрільбичі, що під Старим Самбором.
Місцеві краєзнавці дослідили, що, складаючи заповіт, батько графині Франциск Феретті відмовив єдиній доньці у праві на спадок, мотивуючи це тим, що Марія побралася з чужинцем. Величезні родинні статки перейшли до сина Джованні Мастай де Феретті (Пій IX), який уже тоді обіймав сан кардинала. Можливо, саме фамільна фінансова підтримка сприяла тому, що 1846 року, маючи всього 54 роки від роду, він був обраний главою католицької церкви. Марія та Іван Стрільбицькі прибули після вінчання до Парижа, звідтіля до Гамбурга, а далі на рідну галицьку Іванову землю. У Марії народився первісток Іван, який згодом успадкував потяг до священицтва від діда. Закінчивши теологічні студії, отримав далеке приходство у селі Текуча, що входило тоді до Коломийської округи (тепер Косівський район). Новий панотець Іван, син Івана Стрільбицького, зі своєю дружиною і матір’ю графинею Марією стали жити у селі, де згодом почала зводитися нова дерев’яна церква Пресвятої Трійці (1832-1833). Селом Текуча зі стрімких схилів, вкритих густим лісом, протікають річки Плішава та Варіятка.
Серед такої краси, з багатовіковою історією, по-особливому живеться, дихається, мріється. Тож не дивно, що на цій землі народжуються такі сильні, витривалі, завзяті, наполегливі люди, як, наприклад, майстер спорту міжнародного класу, дворазовий чемпіон світу, чотириразовий призер світових універсіад, директор Яблунівської ДЮСШ «Соколята», голова федерації лижного спорту України Івано-Франківської області, перший гуцул, який брав участь у лижному спорті на Олімпійських іграх (Японія, 1998 р.) Микола Попович.
Познайомившись із ним, я одразу пригадала українську билину про могутнього богатиря Олексія Поповича, який Тугарину Змію ростом «у три сажні» та «конем крилатим, як лютий звір» дав доброго прочухана! Хтозна, може, це далекий предок нашого олімпійця?
У садибі Миколи Поповича можна проводити екскурсії – стільки тут виробів з деревини, обробляти та різьбити яку стало для господаря улюбленим хобі. В хатині є цілий набір справжнього чемпіона – тренажери, мати, гантелі, на подвір’ї – басейн, мішень для стрільби з лука, а головне — на цьому знарядді займаються юні вихованці тренера. Серед них є вже досить знакові постаті в українському спорті – Андрій Вольський із Текучі посів перше місце на чемпіонаті України з лижних перегонів серед юнаків. Із 50 учасників змагань у його віковій категорії він єдиний подолав п’ятикілометрову дистанцію за 12 хвилин. Спортсмен став недосяжним навіть для двох майстрів спорту – учасників юнацьких молодіжних олімпійських ігор у Канаді.
Нещодавно в Яблуневі відбувся турнір з міні-футболу, організатором якого є Микола Попович. За його сприяння найкращі спортсмени-аматори з навколишніх сіл – Стопчатова, Верхнього і Нижнього Березова, Текучі, Лючки, Яблунева та інших мали змогу позмагатися за Кубок чемпіонів та грошові винагороди.
— Пане Миколо, як сталося, що ви почали професійно займатися спортом, що до цього спонукало?
— Постійна фізична праця, у мене дуже працьовита мама. Природа, повітря, сили було стільки, хотілося її десь виплеснути. Брат вчився у Львівському спортивному училищі олімпійського резерву і потягнув мене за собою. А там — доля повела. Хотілося займатися спортом, і це мені вдавалося. Так склалося, що я прийшов саме до лижників. У нас в Україні є де тренуватися, але дуже дорого: зараз пара хороших лиж коштує близько 300 євро, а їх треба 8 пар на різну погоду, лижну змазку, тобто тисяч 8-10 євро на укомплектування. Раніше було простіше, ми тренувалися в європейських державах. Потім пішли змагання – 16 разів я вигравав чемпіонати в Україні, за кордоном брав участь у змаганнях в Австрії, Фінляндії, Норвегії, Німеччині, Швейцарії. На рік бував удома, може, разів двічі. Коли відправляли команду на Олімпійські ігри, у мене не було підтримки від області і району, але я все одно поїхав (ви ж знаєте, що слово гуцул означає «непокірна людина»), адже виборов ліцензію в команду Міжнародної федерації. — Можете дати пораду читачам, як мати добру фізичну форму, досягати мети, адже ви стільки добилися, покладаючись лише на власні сили?
— Треба працювати. Просто перетворювати мрію в реальність. І не думати про гроші, вийде чи не вийде, – роби, і всі сили природні й небесні будуть допомагати тобі. Я постійно у русі, бігаю щодня по 5 кілометрів. Здорова корисна їжа, вода, повітря, моя рідна земля спонукають до здорового способу життя. Я не вживаю кави, пива, вони мені гіркі і несмачні, звичайно ж, не палю. А добра фізична форма – це ще й стан душі. Тож закликаю усіх читачів «Кримської світлиці» до здорового способу життя, активних занять спортом, адже у здорової і сильної нації – здорова й міцна держава!

Юлія КАЧУЛА Івано-Франківська обл.
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=10382