"СВІЧЧИНЕ ВЕСІЛЛЯ"

До витоків!

На коня хлопців саджати,
Дівчат ткати, прясти навчати,
Ще й на «Весіллі свічки» гуляти,
Мед-вино пити, а кулішем закусити!

Посеред вересня у київському Музеї Івана Гончара на киян та гостей міста чекала незвичайна подія – обрядодійство «Весілля свічки». Немов на казковій машині часу усі перенеслися на кілька століть у минуле, аж до XVII століття, коли на Семена-Стовпника (14 вересня) наші пращури святкували Новий рік, або як його ще називали «Свіччине весілля». Це одне з прадавніх свят на честь осіннього рівнодення, коли літо повертає на осінь. У часи Русі на Поділлі в цей час ставили гарно уквітчану велику свічку, світло якої наче доповнювало вже не таке палке сонце. У стародавньому Києві, на Контрактовій площі, при світлі багаття та смолоскипів збиралися всі цехові майстри. Кожен цех демонстрував своє професійне вміння під супровід обрядових пісень. Забава тривала цілу ніч!
Як розповіли працівники музею, для молоді цей день був особливим, бо саме на Семена-Стовпника здійснювався вступ до парубочих та дівочих громад. Здебільшого в ці дні закінчувалося тепле літо, а з ним – і «вулиця», де збиралася сільська молодь. Цього дня запалювався перший «посвіт» і розпочинався період вечорниць.
Цього зігрітого бабиним літом дня на території музею під відкритим небом усі гості могли взяти участь у майстер-класах з розпису на склі, розпису яворівської іграшки, різьблення карпатських скриньок, виготовлення весільних вінків, виготовлення сирних коників, сукання весільних свічок, ткацтва, випікання пташок та традиційного весільного печива. Подивитися обряд автентичного буковинського весілля, яке презентував колектив «Южинецькі молодички» (с. Южинець Кіцманського р-ну Чернівецької обл.), почути різноголосся народних весільних пісень у виконанні фольклорних гуртів «Рожаниця» та «Царина», долучитися до обряду «Переїзди молодої» від колективу «Волиняни» (обряд з с. Мала Глуша Любешівського р-ну Волинської обл.) та «оженити свічку на комині» разом із народним фольклорно-етнографічним гуртом «Здвижаночка» (с. Покришів Брусилівського району Житомирської області).
Я також взяла участь у майстер-класах – і прадавній оберіг ляльку-мотанку робила, і ткати на древньому дерев’яному верстаті вчилася. Але найбільше мене захопило виготовлення традиційних гуцульських сирних коників (напевне, тому, що їх одразу можна було ще й скуштувати!). Марія Луцяк із села Космач Івано-Франківської області, яка проводила майстер-клас, розповіла, що раніше не було іграшок, тож пастухи на полонині почали робити сирних коників — діти і гралися, й не голодні були. Щоб виготовити таку забавку, потрібен особливий продукт. З будь-якого сиру правдивого коника зробити не вдасться! Тому пані Марія привезла до столиці бринзу власного виготовлення. Сир треба розрізати на шматки, кинути в окріп, розминати дерев’яною ложкою, доки він не стане, як пластилін – м’який і пластичний. Потягуючи сирну масу то в одну, то в іншу сторону, роблять ніжки, тулуб, шию та голову коня. Кілька вмілих рухів пальцями — і перед нами смачний, корисний, кумедний сирний коник!
Дуже сподобалася ця їстівна іграшка й американським гостям, котрі завітали до музею на «Свіччине весілля», — це музейний експерт, викладач Національного університету ім. Т. Шевченка Дженіфер Кан та Ерік Джонсон, який очолює відділ культури та освіти у посольстві США в Україні. Вперше він побував у Києві в 1983 році і вже тоді вирішив, що буде працювати саме тут. Ерік чудово розмовляє українською мовою, яку вчить лише рік, по 3-4 години на тиждень. (Цікаво, скільки ще років знадобиться деяким українським високопосадовцям, аби навчитися розмовляти державною мовою так, щоб не смішити гусей і світ?)
Майстер-клас з розпису на склі проводили люди, які не на словах знають про цю давню українську традицію. Полтавчани Світлана та Володимир Раки продовжують школу малювання на склі своєї мами Анастасії Трохимівни — народної художниці, яка уже першою своєю виставкою полонила світ.
Саме її син Володимир наполіг, аби мама показала своє мистецтво людям. Перша її виставка відбулася 1990 року в Києві, у Національному музеї Т. Шевченка. А за програмою Днів культури України у Франції персональна виставка Анастасії Рак відкрилася в Парижі. Самобутні твори мали експонуватися там протягом місяця, але виставку продовжили аж на вісім місяців! Тоді Анастасія Трохимівна «вчила Париж, як треба малювати», провівши там кілька майстер-класів.
«Україна має дуже давні традиції, деякі з них призабуті, — розповів Володимир Рак. — У 20-30-ті роки ХХ століття живопис на склі був дуже популярний у нашій країні. Щонеділі на базар виносили картини на склі, які усі розкуповувалися, на відміну від нашого часу. Радянська влада добре розуміла, що ці картини пробуджують національний дух, виховують національні почуття, тому робилося все, щоб це мистецтво знищити. Але Бог цього не дозволив, залишилось кілька людей, які продовжити справу. Анастасія Рак з 80-х років підхопила і понесла секрети цього мистецтва. Діти, батьки із задоволенням переймають його, бо у нашого народу в крові — прагнення до краси, кольору, колориту. Народна картина у 20-ті роки сприяла самопізнанню, самоідентифікації українців. Найпоширеніша тема малюнка — парубок і дівчина біля криниці, за парубком стоїть кінь, вона завжди з водою. Цей сюжет став канонічним, у кожному районі малювали подібні картини, не змовляючись. Кінь – це символ сонця, Перуна, який втілював вогонь. Може, ви бачили на дахах будинків голови коня навхрест, так це ж як сьогоднішній громовідвід, Перун не вдарить блискавкою туди, де є такий оберіг. А жінка, як вода, настільки ж гнучка і може переймати навколишню форму. Ці образи — древні, напівзабуті архетипи, намальована давня релігійна свідомість українців.
Чому зараз панує такий хаос, бездуховність? Коли нерв перерізають, він дуже довго зростається, а нам у 30-40-х роках перерізали нерв. Два кінці тепер шукають один одного. Молоді потрібно прагнути до духовного зростання, бути сильними, здоровими і прислухатися не до телебачення, а до голосу душі. Українці сьогодні знесилені, тому вони шукають допомоги у різних темних сил: якщо хочеш когось скорити — прояви силу. Але ж істинна сила, як говорили монахи, – це знання, і причому на всіх рівнях. Ми сьогодні мало знаємо й розуміємо, але нація повинна перерости цю зневіру. І нічого не боятися, такого, як в 30-ті роки, вже не буде, вже немає залізної завіси, є Інтернет, світ одразу буде все знати! І хвала Богу, воріженьки ще не навчилися знищувати архетипи!
У нас в країні зараз панує кітч, що означає — продавати непотріб. Це — люстерко нашого суспільства. Але є такі люди, як Анастасія Рак, — стальна ланка між сучасністю і минулим, злютований ланцюг, розірвати який ворогам просто не вистачить сил...».
Напевне, якби кожен українець у своїй професії, долі прагнув бути тією стальною ланкою єдиного і нерозривного ланцюга під назвою народ, то наша країна давно вже процвітала б...
Яскраве свято — обрядодійство «Весілля свічки» завершилося. Вже повернуло на осінь, дні стають коротшими, сонце вже не так пригріває, але у кожного в душі ясною свічечкою мерехтить згадка про побачене й почуте на святі. А коли таких свічечок сяє багато – ніяка лиха ніч не загасить наш український день!

Юлія КАЧУЛА
м. Київ
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=10797