БАРВИ СТУДЕНТСЬКОЇ ОСЕНІ
На брифінгу привітав українське студентство з наступаючим святом міністр освіти і науки України Іван Вакарчук. Студентів, які відзначились у навчанні та науковій роботі, громадській діяльності, вибороли призові місця у різноманітних змаганнях, нагородили грамотами Кабінету Міністрів України та Міністерства освіти і науки України.
Юнаки та дівчата змагалися протягом трьох днів у вокальному та хореографічному жанрах. Оцінювало конкурсантів представницьке журі: голова – композитор, народний артист України Ігор Поклад, автор музики незабутніх пісень української естрадної класики «Чарівна скрипка», «Ой летіли дикі гуси», «Скрипка грає», «Пісня про матір»; серед членів журі – відомий український поет-пісняр Микола Сингаївський, народна артистка України, художній керівник, солістка тріо «Либідь», викладач Київського державного вищого музичного училища ім. Р. Глієра Лідія Михайленко, поетеса, заслужена артистка України, лауреат міжнародних та всеукраїнських мистецьких премій, головний редактор Головної редакції популярної музики та розважальних програм Національної радіокомпанії України Лариса Недін.
Серед студентського цвіту, який зібрався на фестивалі, зачарувала всіх глядачів та учасників своєю енергійністю, оптимізмом, юною душею незвичайна конкурсантка, студентка 1-го курсу Кримського інституту економіки та господарського права у Сімферополі 82-річна Галина Олексіївна Чернова. Поспілкувавшись зі своєю колоритною землячкою, я була вражена її пристрасним прагненням до знань, активного, насиченого життя, яке навіть серед двадцятилітніх не часто зустрінеш.
«Люди старіють спочатку в думках, а потім вже на обличчі, — сказала Галина Олексіївна. - Перші зморшки з’являються в душі. Ми занурюємося в щоденні турботи, побут, забуваючи, що життя - одне і кожна його хвилина неповторна. Ми перестали помічати схід і захід сонця, милуватися красою квітів, дерев, природи. Ми - заручники наших квартир, постійно повторюваних рухів на роботі, одноманітних днів і вечорів. Прислухайтесь до наших розмов – чи часто ми говоримо і думаємо про прекрасне, світле, вічне, яке і дає духовне безсмертя й вічно молоду душу? У мене є життєве кредо, яке підтримує мої душевні сили: не переставати дивуватися прекрасному!»
Галина Олексіївна прекрасно виступила на конкурсі, і хоча й не посіла призового місця, зате чи не найбільше запам’яталася усім присутнім на святі.
Серед танцюристів вирізнялася високим професіоналізмом, культурою та великим натхненням танцювальна пара з Чернівців - Наталя Гакман і Тарас Сухий. Бальними танцями вони займаються вже 15 років, виграли безліч конкурсів, провели танцювальний тур по Європі, а торік стали кандидатами у майстри спорту України.
«Танець для мене - це стан душі, рух, сповнений емоцій та переживань, - каже Тарас Сухий. - Танцюрист не просто виконує якісь рухи, фігури, він у такий спосіб ніби переповідає різні історії. Колись танець супроводжував життя людини повсюдно. Будь-яка значна подія – збір урожаю, полювання, військові походи – починалися з танців. Люди виражали свої почуття, світосприйняття за допомогою ритуальних рухів. Згодом людина розгубила ці здібності, втратила відчуття власного тіла, перестала до нього прислухатися. Але гармонійний розвиток особистості неможливий без гармонії тілесної. Танець дає можливість висловити те, що не можна передати словами».
Незважаючи на таку солідну мистецьку підготовку і справжній успіх на творчих теренах, Наталя і Тарас вважають, що у наш непростий час потрібно обов’язково здобути ґрунтовну вищу освіту, а то й не одну. Тому обоє вчаться у Буковинському державному університеті на юридичному та економічному факультетах. Керуючись у житті гаслом - «танець – це рух, а рух – це життя», вони вміють у цьому житті перемагати і не бояться труднощів та випробовувань, адже душа у них – танцює!
Під час фінального гала-концерту, який відбувався у концертному залі „Українського дому” на Хрещатику, журі вручило переможцям пам’ятні статуетки, дипломи та цінні подарунки. Переможцем фестивалю у вокальному жанрі став студент Київського театрального інституту імені І. Карпенка-Карого Олег Лисій. Олег – не новачок на пісенній сцені. Улітку цього року він отримав гран-прі на фестивалі української патріотичної пісні ”Цвіт папороті”, головним призом якого був автомобіль ”Шевроле”. Було надзвичайно приємно, що серед таких естрадних «асів» - співаків, в усіх смислах, «на колесах», мені вдалося гідно представити свій Таврійський національний університет та після Олега Лисія стати лауреатом другої премії.
Зібравши найталановитіших, найзавзятіших студентів з усієї України, міжнародний фестиваль-конкурс «Барви осені-2008» підтвердив, що прагнення нашої молоді до прекрасного, високого, вічного не здолати нинішніми кризово-перехідними явищами, як би не старалися деякі немудрі газети й телеканали щодня лякати українців своїми сюжетами про українську бідність, недолугість, неперспективність. Краще б показали та розповіли Україні та всьому світу про наше молоде студентське свято (щось не бачила я ніде наших «Барв» навіть у новинах), щоб усім стало зрозуміло, що немає в юних, творчих, талановитих українських душах ніякої кризи! А оскільки молодь, студентство, як кажуть, – це барометр нації, то після таких фестивалів переконуєшся, що наш український барометр показує на погоду ясну, сонячну, оптимістичну!
Юлія КАЧУЛА,
студентка V курсу факультету української філології та українознавства Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського.http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=6572
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
В НАС МОВА - ЯК МОРЕ БЕЗКРАЄ!
Минулої суботи у Сімферопольській загальноосвітній школі № 33 пройшов IV етап 9-го Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика. Переможці республіканського етапу популярного мовного змагання - школярі та студенти з різних куточків Криму зібралися, щоб виконати завдання вже всеукраїнського рівня, і, звичайно, щоб отримати заслужені у попередньому - кримському турі нагороди.За кілька годин впоравшись із завданнями (по усміхнених обличчях конкурсантів, що виходили з класів, було видно, що у кримчан є хороші шанси на успіх і в цьому етапі), учасники зібралися на церемонію нагородження у затишній, святково прибраній залі. Директор школи Людмила Іванівна Горб, як справжня господиня, зробила разом зі своїми колегами все, щоб гості відчули атмосферу справжнього свята.
Голова журі конкурсу, редактор відділу літератури «Кримської світлиці» Данило Кононенко і головний спеціаліст відділу загальної середньої освіти Міністерства освіти АРК Валентина Костянтинівна Бойко (на фото) нагородили дипломами та цінними подарунками переможців III етапу конкурсу ім. Петра Яцика. Кращими з кращих визнані: Тетяна Сисак (НВК школа-гімназія № 1, смт. Совєтське), Марія Куліш (ЗОШ № 33,
м. Сімферополь), Басира Хоссейн (ЗОШ № 33, м. Сімферополь), Євгенія Глухий (НВК школа-гімназія № 1, м. Саки), Богдан Гальчик (Щолкінська ЗОШ № 3, Ленінський р-н), Альбіна Заєць (НВК школа-ліцей № 2, м. Красноперекопськ), Ксенія Гєоргіца (Щолкінська ЗОШ № 3, Ленінський р-н), Юлія Тюліхова (НВК школа-ліцей № 9, м. Ялта), Наталя Регрут (НВК школа-гімназія № 15, м. Ялта), Тетяна Кубай (Сімферопольське вище професійне училище електронного і промислового устаткування), Венера Долу (Сімферопольський кооперативний торгівельно-економічний коледж), Ганна Мєлєшкіна (Кримський інженерно-педагогічний університет).
Без сумніву, ще однією високою, душевною, мистецькою нагородою для всіх присутніх став прекрасний концерт, підготовлений силами самих учнів. Шкода, що у конкурсі ім. Петра Яцика немає пісенної номінації, бо тоді юначий та дівочий вокальні ансамблі школи № 33 «Жайвір» і «Соловейки» забрали б усі призи! І танцювальні учнівські колективи порадували глядачів запальністю, азартом, колоритними костюмами, цікавими постановками.
Журі та організатори конкурсу побажали учасникам наполегливості, упевненості в собі та нових - і не тільки мовознавчих - перемог. А завершити цю невеличку розповідь про свято рідної мови у 33-й школі я хотіла б рядками з вірша Данила Кононенка, спеціально написаними до цієї події:
В нас мова - як море безкрає,
Як небо ясне, голубе.
І той, хто її не вивчає,
Той сам обкрадає себе.
Вивчаймо свою рідну мову,
І з нею не згинемо ми.
І справжніми будем людьми,
Бо ж мова у нас - пречудова!
* * *
Детальніше про Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика та його юних кримських лауреатів читайте в лютневому випуску дитячої газети «Джерельце».
Юлія КАЧУЛА.
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=6884
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
«ПРИЗНАЧЕННЯ СПРАВЖНЬОГО АРТИСТА — ВИХОВУВАТИ СВОЇХ СЛУХАЧІВ...»
Я також побувала на цьому урочистому вечорі і теж була вражена талановитими виступами нашої кримської творчої молоді, їхньою душевністю й професіоналізмом. Свого часу наша газета вже розповідала про вихованців Кримського університету культури, мистецтв та туризму – учасників народного ансамблю сучасного танцю «Візаві», які посіли перше місце на Міжнародному фестивалі хореографічної творчості «Вічність... Гармонія... Грація...» у Санкт-Петербурзі. Тож цього разу я вирішила поспілкуватися вже не з танцюристами, а з університетськими співаками, студентами факультету естрадного співу, в чудовому виконанні яких на святковому концерті прозвучали пісенні перлини з української духовної скарбниці. Отже, знайомтесь, майбутнє нашої української естради – студенти Кримського університету культури, мистецтв та туризму Федір Марченко, Дмитро Босулаєв та Олексій Чирков.
– Хлопці, розкажіть, з яких ви родин, звідки у вас такий талант, потяг до музики, що привів вас до університету культури?
– Мій рід має древні козацькі корені: пращури жили у Білій Церкві на Київщині, – розповідає Федір Марченко. – По материнській лінії всі родичі співали, була в роду і актриса Петербурзького театру. А дідуся, який в молодості часто співав вечорами у сільських клубах, навіть помітив заїжджий артист і запропонував виступати на сцені. На жаль, співоча кар’єра дідуся так і не розпочалася, адже родичі на його авантюрне бажання стати артистом лише відповіли: «Хто ж буде країну хлібом годувати?». Мій слухняний дідусь залишився біля землі і продовжував співати лише на вечорах та святах, а я, мабуть, вчинив би інакше, бо за свою мрію треба боротися. Хоча і сам довго йшов до усвідомлення істинного призначення свого життя. У дитинстві я взагалі хотів стати хірургом, але за батьковою порадою закінчив економічний факультет Університету економіки та управління. Здавалося б, можна спокійно працювати, маючи таку ґрунтовну освіту, але пісня завжди лунала у моєму серці, вела мене по життю, тому покинути співати я б ніколи не зміг. Отримавши диплом економіста, я вступив на факультет естрадного співу до Кримського університету культури, мистецтв та туризму.
– Я з трьох років займаюся музикою, – згадує «дитсадківську юність» Дмитро Босулаєв. – Мама розповідала, що коли я був маленьким і вона співала мені колискові, я не засинав, а лежав і уважно слухав її. Ще тоді мама подумала, що я, можливо, поєднаю своє життя зі співом. Пам’ятаю свої незабутні враження від одного з перших виступів, коли від пісні «Чорнобривці» у людей на очах бриніли сльози. У той момент я твердо вирішив, що ніколи не покину музику і спів. Взагалі не уявляю себе за «зубрінням» якихось формул чи правил, моє життя – це поїздки, гастролі, постійний рух, очі людей, глядачів, які стежать за кожним жестом співака на сцені. У професії артиста є і романтика, і авантюризм, і безмежне відчуття життя, коли щодня відбувається щось незабутнє. Ось сьогодні, наприклад, наше інтерв’ю!
– Музика – це єдина всесвітня мова, її не треба перекладати, нею душа говорить з душею, – приєднався до розмови Олексій Чирков. – Я із семи років у мистецтві: спочатку танці, потім – знайомство з артисткою Мариною Галкіною, яка навчила мене відчувати музику, поставила голос, писала для мене пісні. Взагалі, я завдячую тим, що тепер співаю, саме їй.
У мене в житті був цікавий, я б сказав – доленосний випадок: я дуже боявся сцени, співати одному перед людьми було для мене справжнім випробуванням. Але одного разу, коли я стояв за кулісами перед виступом, абсолютно впевнений, що зараз ми разом з Мариною Галкіною будемо співати, почув від неї, що виступати мені доведеться одному! У той момент я так злякався, але вийшов на сцену, почав співати і відчув надзвичайний спокій і впевненість. Виступ запам’ятався мені на все життя, у той вечір я зрозумів, для чого прийшов на цей світ.
Я родом з Керчі, у моїй сім’ї співаків нема. Працював на різних роботах – і кухарем, і виходив у плавання з моряками. Але в душі завжди жевріла мрія – співати. Вона мене і привела до Кримського університету культури. Це перший і єдиний у Криму державний творчий вищий навчальний заклад. І дуже юний – лише у 2004 році Кримський університет культури, мистецтв і туризму був реорганізований з Кримського училища культури.
– Ким ви бачите себе після закінчення університету культури? Ви збираєтесь співати до пенсії, чи хотіли б отримати ґрунтовнішу, «земнішу» освіту і професію?
– Я вже працюю в Кримському українському музично-драматичному театрі, – розповідає Федір Марченко. – Хотів би працювати і надалі. Театр дає величезну практику, на сцені я вчусь. Мій наставник – Валерій Вікторович Карпов – дуже мені допомагає, вчить мене усім театральним тонкощам. Зараз я готую роль поручика Едмонта в опереті «Дама і гусари», Фредді – у виставі «Моя прекрасна леді». Це надзвичайно цікава робота, яку я не проміняю ні на що на світі. Театр наповнює життя змістом. У театрі по одному не існують, ми всі – одна велика творча сім’я. В артистів непрості долі, кажуть, що артист сам себе покарав, вибравши цей життєвий шлях. Та як казав Жан Батист Мольєр – «чим більше труднощів, тим солодша слава».
– Музика – це найважливіша частина мого життя, – говорить Дмитро Босулаєв. – Я нічим більше не хотів би займатися, не уявляю себе у будь-якій іншій професії. Талант – душевне багатство, яке не можна вкрасти, але яке саме зникає, якщо не знаходить виходу. Тому для мене зараз важливо більше виступати, пробувати «розкрутитися». Але без зусиль успіх – як феєрверк: на мить засліплює, а потім нічого не залишається. Тому треба дуже багато працювати над собою.
– Професія артиста – це дуже серйозна справа, – додає Олексій Чирков. – Треба вміти вразити слухача – голосом, манерою, піснею, образом, новизною. Я не уявляю своє життя звичайним, буденним, коли щодня прокидаєшся, ідеш на роботу, приходиш з роботи, і знаєш, що завтра буде все так само. Я мрію побачити світ і залишити щось світу після себе. Це диво, коли проживаєш на сцені кожну пісню, вкладаєш всю душу в неї і отримуєш у нагороду шалені оплески. Сцена – це своєрідний наркотик, такі емоції в буденному житті не кожному дано відчути, тому мені потрібно використати свій шанс, щоб донести людству через пісню те, що я несу в своїй душі.
– Чи є у вас кумири, зірки української, світової естради, з яких ви берете приклад, на кого хочете бути схожими?
– У мене з дитинства один кумир – Муслім Магомаєв, якого, на превеликий жаль, вже немає серед живих, – говорить Федір Марченко. – Я переспівав увесь його репертуар, вчився його манері, як він себе тримає на сцені. Муслім Магомаєв – людина з колосальним голосом. На пісенних концертах жодного разу не було випадку, щоб ведучий встигав оголосити повністю ім’я і прізвище артиста. Зазвичай вже після імені «Муслім» лунали такі оплески, що, незважаючи на найпотужніші динаміки і всі старання ведучого, прізвище «Магомаєв» безнадійно тонуло в оваціях. Хочеться такої ж щирості, відкритості на сцені. Щоб співати душею, проживати кожну мелодію, кожну пісню.
– Мені подобається творчість російського гурту «Прем’єр-міністр», Олександра Панайотова, – розповідає Дмитро Босулаєв. – Олександр Панайотов – простий хлопець із Запоріжжя, студент Київського естрадно-циркового коледжу. Самотужки, без якогось родинного чи фінансового проштовхування, він зміг стати другим у всеросійському проекті «Народний артист», уступивши лише «русскому парню» – співаку з Мурманська. У нас багатюща на таланти країна, треба лише завдяки вірі й наполегливості боротися, прориватися через терни до зірок!
– Я дуже люблю пісні Олександра Пономарьова, – говорить Олексій Чирков. – Серед зірок світової естради захоплююсь голосом, душевністю Лари Фабіан. Ця співачка і авторка стала для мене еталоном манери виконання. Її світлий образ, проникливі, щирі пісні здатні розхвилювати людей навіть із зачерствілими серцями.
– Як ви можете прокоментувати стан сучасної української естради? Чи можливо у наш час без підтримки «прорватися» у телерадіоефіри і не стати «Поющими трусами»? Чи усвідомлюєте ви значення своєї професії, а себе як духовних поводирів, провідників, які здатні підняти державу своїм мистецтвом?
– Знаєте, в мене на цю тему є гарний вислів – поки талант проб’ється, бездарність вже встигне вислужитися, – жартує Федір Марченко. – Я з 13-ти років беру участь у різноманітних конкурсах, вже сам був членом журі. І переконався, що наші сучасні фестивалі не відкривають зірок, не допомагають пробитися справжнім талантам. Все несправедливо, за гроші. От якби створити загальнодержавний конкурс, який би організовувався та підтримувався державою, запросити найкращих поетів, композиторів, співаків у журі. Щоб все було чесно, відкрито, регулярно транслювалося по телебаченню. У нас же, загалом, прослуховування на конкурсах проходить без глядачів, а на гала-концертах, на які приходять слухачі, всі переважно співають під фонограму. Тому в нашій країні, а це ми бачимо по телебаченню, чуємо по радіо, на сцені немає особистостей, на яких би хотілося бути схожими, чи, принаймні, захоплюватися їхньою творчістю. Культура дуже тісно пов’язана із загальним станом у державі. У нашій країні ніби спеціально пропагується низькопробний продукт. Люди перестали ходити у філармонії, на різноманітні мистецькі вистави. Звичайно, не може людина насолоджуватися арією, коли в кишені і шлунку пусто. А таланти в Україні були, є і будуть, потрібна лише підтримка на загальнодержавному рівні. На плечах артистів лежить величезна відповідальність, люди вірять митцям, хочуть бути схожими на них. Тому коли зі сцени паплюжать усі цінності, красу, високі почуття, люди починають думати, що, може, так і треба жити. Призначення справжнього артиста – виховувати своїх слухачів. Раніше, наприклад, які прекрасні були пісні – про справжню любов, патріотизм, чесність, порядність. Співаки виступали у фраках, співали без фонограм, у дівчат були охайні зачіски, гарні сукні, а зараз, таке враження, ніби чим гірше – тим краще. Оголені тіла, безбарвні голоси (якщо зовсім не безголосі) і повна відсутність змісту і мелодики. Яке майбутнє покоління таким сценічним виглядом і такими піснями можна виховати?
– Пробитися без грошей на сцену дуже непросто, без підтримки зараз нічого не робиться, – продовжує Дмитро Босулаєв. – Але мені здається, якщо несеш в собі щось незвичайне, нове, це обов’язково когось зацікавить. Треба вірити, показувати себе, виступати всюди.
– Мені багато чого не подобається в сучасній естраді, – додає Олексій Чирков. – Немає музикальності, душевності, змісту. Мені здається, артист має величезний вплив на людей. Митець не менше від політиків здатний впливати на свідомість, вподобання, погляди людей. Пісня здатна організувати, направити потужну людську енергетику в одне русло, і від артиста залежить, яким воно буде: спрямоване на згуртування народу, державність, добро, утвердження справжніх людських цінностей, чи, навпаки, на роз’єднання, ницість, розпусту. Таке враження, що ті ж «Поющие трусы» – це проект, створений ніби спеціально для демонстрації тієї ницості, що окупувала сьогодні сцену. Але для чого вкладати такі чималі кошти в насмішку над піснею, культурою, державою загалом, якщо треба підтримувати щось достойне, показувати високий мистецький рівень? Я впевнений, що люди одразу потягнуться до прекрасного, їм не захочеться повертатися до убогої, примітивної, напівроздягнутої естради. Я ніколи не зміг би брати участь у таких безглуздих проектах. Мистецьке життя – як сходинки, треба прагнути не опускатися, а підніматися угору, бо кожна сходинка – це крок до здійснення мрії. Для мене, наприклад, таким кроком стала перемога в кримському відбірковому турі всеукраїнського фестивалю «Червона рута», а потім у Києві. Сподіваюсь, що заключний тур у Чернівцях теж стане для мене ще одним кроком до мети.
– Дякую вам за щиру й змістовну розмову! Успіхів вам у навчанні, концертів, овацій, продюсерів, записів, передач, гастролей – нових сходинок до здійснення найзаповітніших ваших мрій!
Юлія КАЧУЛА.
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=6912
--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
«УКРАЇНСЬКА ПІСНЯ В КРИМУ – ЯК ПІЗНЯ КВІТКА:
РОЗПУСКАЄТЬСЯ ДОВГО, АЛЕ ЦВІТ ЇЇ – НАЙЗАПАШНІШИЙ!»
Нещодавно у затишному клубному залі санаторію «Примор`я» в Євпаторії відбувся святковий концерт, присвячений 60-літтю художнього керівника вокальних ансамблів «Примор’я», «Євпаторія» та «Чарівниці» Володимира Кендзерського (на фото). Привітати ювіляра прийшли учасники вокальних ансамблів, гості та відпочиваючі санаторію «Примор’я», приїхали з різних куточків України родичі та друзі.Після концерту Володимир Кендзерський, який на свої ювілейні роки аж ніяк не виглядає (от що то значить – співуча душа!) з радістю поділився неприхованими емоціями і незабутніми враженнями з читачами «Кримської світлиці».
– Володимире Григоровичу, Ви вже понад 30 років навчаєте дорослих і дітей співу, 15 років керуєте ансамблем «Примор’я» і ще багатьма творчими колективами. Розкажіть, звідки цей поклик до музики, що супроводжує Вас усе життя?
– Бабуся розповідала, що мій прадід був дуже талановитим, співав, майстрував гармошки. Мама теж гарно співала, вчила мене грати на гітарі. Взагалі я родом із Тернополя, але в дитячому віці з батьками переїхав до Прилук. Там закінчив середню школу, у музичній школі вчився грати на контрабасі, баяні. Музичне училище закінчив як художній керівник оркестру народних інструментів. Потім вступив до Ніжинського педагогічного інституту на спеціальність хормейстер. У нас там був дуже сильний хор, я там, до речі, познайомився з Аллою Кудлай, яка теж співала у цьому хорі. Ми брали участь у багатьох фестивалях, багато подорожували з виступами. Найбільше мені запам’ятався конкурс «Київська весна», на який приїхали Муслім Магомаєв, Клавдія Шульженко, Юрій Гуляєв і навіть Штепсель з Тарапунькою. Це був час, коли любов, потяг до музики зароджувалися в моїй душі, і іншої долі, окрім музичної, я просто не уявляв. Навчаючись, я кожен рік давав відкриті концерти, і це було рівноцінно складанню іспитів. Це стало прекрасною практикою для моєї подальшої роботи. Спілкування з творчими людьми, спроба їх чомусь навчити – дуже непросте завдання. Тому що у кожного артиста свої творчі уявлення, амбіції – і це добре! Без сильного бажання взагалі важко чогось досягнути. Творчій, талановитій людині це вкрай необхідно. Але треба знайти золоту середину, щоб не було «зіркової» хвороби. Тому для організатора, художнього керівника найважливішим є не просто вчити учасників колективу гарно співати, а ще й виховувати в них скромність, наполегливість.
– Володимире Григоровичу, а як Ви потрапили до Криму?
– Життя так склалося, що моя мама переїхала до Євпаторії. Я залишався у Прилуках, одружився, у нас з дружиною народилися син і донька. Але згодом моя старенька мама попросила приїхати до Євпаторії доглянути її. Так я переїхав до Криму, закохався у нього всім серцем і залишився назавжди.
– Володимире Григоровичу, розкажіть про Ваш музичний творчий шлях. Коли ви створили перший вокальний ансамбль?
– Після закінчення інституту я працював у педагогічному училищі, тоді і створив свій перший ансамбль «Чарівниці». Невдовзі в Прилуках у мене було вже 14 колективів, учасники яких працювали на різних заводах і підприємствах. Ми об`їздили весь Радянський Союз, брали участь у багатьох урочистостях, концертах. Часто їздили до Чехословаччини, у ті часи взагалі це було дуже непросто організувати. Коли я переїхав до Євпаторії, тоді якраз відкрився філіал Сімферопольського педучилища, і їм потрібний був працівник з великим мистецьким досвідом. Але з кожним роком в училищі все більше скорочували години музики, зарплата затримувалась, і я зрозумів, що треба щось змінювати. Якось мене запросили дати концерт для викладачів співу міста Євпаторії та Сакського району. Ми виступили з колективом педучилища, і це настільки сподобалось присутнім, що мене запросили на роботу до Центру дитячої творчості в Євпаторії. На концерті був присутній і ансамбль «Примор’я», який діяв ще у старому складі. У них було велике бажання співати, виступати і робити це професійніше, тому вони запропонували мені стати їхнім художнім керівником. Ось уже 15 років я залишаюсь незмінним керівником ансамблю «Примор’я».
– А хто співає у «Примор’ї»? Судячи з виступу на Вашому ювілейному концерті, учасниці ансамблю – справжні професійні артистки!
– Насправді, в ансамблі беруть участь працівники санаторію «Примор’я»: Олена Андрієнко, Тетяна Василик, Ольга Винокурова, Людмила Бабкіна. Для них ансамбль – це щось рідне, світле, де можна висловитися, відкритися. Зараз до складу «Примор’я» входить 10 учасниць та солістка – Яна Пилипівна Ковач, усі вони дуже співучі, талановиті і надзвичайно щирі. Буває, співають, і у них від емоцій течуть сльози, так вони переживають пісню, яку виконують. Зараз ми плануємо подати заявку на присвоєння ансамблю «Примор’я» звання народного. Він має значні творчі сили, своє власне, оригінальне обличчя та просто неосяжний народний репертуар. В ансамблю є, як у нас, хористів, кажуть – культура звуку, це дуже важливо для хорового виконання. Буває таке, що люди консерваторію закінчили, а голоси не зливаються, виходить якась дисгармонія. А у дівчат з «Примор’я» голоси ллються чисто, дзвінко і натхненно. Хоча навіть відпочиваючі бувають здивовані тим, що медсестра, яка вранці ставила компреси, ввечері на концерті співає, як соловейко!
– Які пісні виконує ансамбль «Примор’я»? Я почула на концерті, що до репертуару входить багато Ваших пісень. Як Ви їх творите?
– Ми співаємо українські народні пісні, перлини української естради. У моєму доробку близько 40 пісень, написаних на слова різних авторів і на мої власні вірші. І для нашого юного колективу «Чарівниці» створено чимало дитячих пісень. Пісенне доопрацювання займає набагато більше часу, ніж саме написання тексту і музики. Довести до розуму, довершити пісню, відшліфувати її – для цього треба попрацювати. Моя найулюбленіша пісня – «Слався, Таврійська земля!», слова якої написала моя дружина Валентина. Найкращою піснею я вважаю «Сказочный вальс» на слова завідувача медичної частини санаторію «Примор’я» Ірини Савеліївни Козлітіної. На слова Миколи Луківа був написаний гімн санаторію «Примор’я». Завдяки цим авторським пісням ансамбль має своє обличчя, він не схожий на інші колективи, які переспівують вже відомі пісні, наші виступи у цьому плані незвичайні, бо люди прислуховуються, зацікавлюються пісенними новинками.
– Чи є у вас кумири, якийсь еталон співу, на який ви рівняєтесь?
– Еталоном, візитною карткою України, що вже більше 60 років несе у широкий світ пісню-сповідь, пісню-думу, пісню-душу, – є Національний академічний народний хор імені Г. Верьовки. Нам пощастило виступати з ним на одній сцені. Його неповторність, майстерність, дивовижне розмаїття голосів — усе це просто зачаровує глядачів. Володимир Бойко, права рука керівника хору імені Г. Верьовки – мій земляк, родом з Прилук. Він часто приїжджав до рідного міста з багатьма хористами, з якими ми робили спільні концерти. Тому з цим легендарним хором ми дуже добре знайомі.
– А як у Криму сприймають українськомовний репертуар Ваших колективів? Чи не заважає це організовувати концерти?
– Коли я переїхав до Євпаторії і вперше виступив у «Будинку культури» з ансамблем педучилища із 15 українськими піснями – нас сприйняли чудово. Хоча потім я неодноразово чув від деяких слухачів, що мені буде дуже важко в Криму створювати колективи з українським репертуаром, і що я тут взагалі пропаду. Але українська народна пісня посідає перше місце за мелодійністю в усьому світі, такого багатого фольклору, духовного багатства, як в українців, вважаю, немає в жодної нації на землі. Ця пісня здатна будь-кого розбудити, зачепити за душу. Тому за стільки років, скільки я працюю на кримській землі, я ні разу не пошкодував, що керую українським самодіяльним хором. Навпаки, переконався, що для того, аби рідне, українське сприймалося гідно і не вважалося меншовартісним, треба підтримувати високий рівень виконання. Треба, щоб все було на висоті – і культура голосу, і прекрасні національні костюми, і рухи на сцені. Виступ має стати картинкою, красивим, щирим образом, який буде захоплювати слухачів. А українська пісня в Криму – як пізня квітка: розпускається довго, але цвіт її – найзапашніший.
– Колись у «Світлиці» був такий патетичний заголовок – «Тут навіть піснею лікують!». Володимире Григоровичу, а як Ви вважаєте, чи справді можна піснею вилікувати?
– Звичайно! Пісня, як і молитва, здатна зцілювати, очищати душу, адже більшість болячок від нервів, від поганих думок, негативних емоцій. Багато, погодьтеся, залежить від репертуару. Бо якщо запросити, скажімо, рокера-металіста на концерт, то справді доведеться запасатися в санаторії крапельницями!
Народна пісня, як частка традиційної культури, творилася протягом багатьох століть і пройшла такий відбір, якого не знав і не міг знати жоден інший музичний жанр. Досить навіть побіжного знайомства з народними піснями, щоб помітити, що цей відбір вплинув і на «фізіологічні» параметри пісні – ритміку, тривалість, темп, глибину дихання, ідеально пристосовуючи їх до практичних потреб співаків. Тож і на слухачів її вплив відшліфований століттями! Українська народна пісня є унікальним у світовій культурі явищем. Неперевершена якість нашої пісні, розмаїття її тематики, жанрів, стилів, глибина змісту, незбагненна й незрівнянна за своєю красою й простотою поезія. Тому й здатна вона впливати на людину на емоційному рівні, на рівні підсвідомості, де найвиразніше й виявляється її лікувальна дія.
Тому ніколи не соромтеся плакати, слухаючи гарну, щемливу, проникливу пісню. Дайте волю сльозам. Це ваше очищення й причастя, і якщо воно щире й повне, ви відчуєте значне полегшення і приплив нових сил, яких так бракує в нашому непростому житті.
– Дякую, Володимире Григоровичу, за цікаву, змістовну розмову. Колектив і читачі «Кримської світлиці» вітають Вас із ювілеєм і бажають міцного здоров’я, натхнення, нових пісень, талановитих учнів та щирих овацій!
Юлія КАЧУЛА.
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=7556
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
ФОРМУЄМО СЕБЕ — ФОРМУЄМО МАЙБУТНЄ!
НАЦІЯ ЗАВДЯЧУЄ СВОЇМИ УСПІХАМИ НЕ ТАК СИЛІ ЗБРОЇ, ЯК СИЛІ ХАРАКТЕРУ СВОЇХ ГРОМАДЯН.
РОБЕРТ БЕЙДЕН-ПАУЕЛ, ЗАСНОВНИК СКАУТІНҐУ.
Минулого тижня в сімферопольській Українській гімназії відбулася презентація Національної скаутської організації України «Пласт». Четвірка молодих, непосидючих, завзятих пластунів зі Львова, Києва, Рівного і Тернополя завітали до Криму, щоб заохотити, залучити юних гімназистів до відомої в усьому світі організації. У просторій актовій залі Української гімназії учням та їхнім учителям показували фільми про життя, таборування, роботу і дозвілля «Пласту». Розповідали про його створення, особливості та важливість такого потужного українського патріотичного осередку і на кримській землі.
Присутні на зустрічі довідалися, що перші пластові гуртки у 1911 році організували студенти Петро Франко (син Івана Франка, вчений-хімік) та Іван Чмола. Офіційною датою заснування «Пласту» вважається день першої присяги пластового гуртка при Академічній Гімназії у Львові 12 квітня 1912 року, який заснував доктор Олександр Тисовський.
Мета «Пласту» — сприяти всебічному патріотичному вихованню та самовихованню української молоді на засадах християнської моралі.
Спираючись на ідейні Пластові засади, організація покликана виховувати свідомих, відповідальних і повновартісних громадян місцевої, національної та світової спільноти, провідників суспільства.
Гербом Пласту є український тризуб і біла трилиста лілея, символ скаутського руху, сплетені в одну гармонійну цілісність. Цей герб став символом ідейної єдності цілого пластового руху — на рідній землі та поза її межами.
Зараз Пласт — це потужна скаутська організація, учасниками якої є приблизно 10 тисяч осіб з усієї України. Пласт організовує численні табори, кожен з яких має свою спеціалізацію (летунський, морський, військовий, спортивний, мандрівний, виховно-вишкільний та ін.).
Окрім таборів, відбуваються акції різного спрямування: спортивні змагання — спартакіади, змагання з пішого мандрівництва «Стежками героїв» та «Осінній рейд», фестиваль пластової творчості «День пластуна», міжнародний захід «Вифлеємський Вогонь Миру», інтелектуальні змагання «ПлаЗма» і «Орликіада» та інші.
Для досягнення виховних цілей Пласту діє пластова метода виховання, основні принципи якої полягають у добровільності членства в організації, вихованні і навчанні через гру та працю, поступовій програмі занять і випробувань, гуртковій системі самоорганізації, заохоченні ініціативи і самоврядування, пізнанні природи, підтримці зацікавлень і здібностей дітей та молоді.
Після закінчення презентації у гімназистів та їхніх вчителів була можливість ближче поспілкуватися з пластунами. Заступник виконавчого директора Пласту Володимир Вус охоче поділився з читачами «Кримської світлиці» своїми думками щодо намірів створення пластового осередку в Сімферополі.
«Пласт – це потужна організація, яка об’єднує людей, молодь, дає можливість активно, розумно використовувати свій вільний час. У пластунів три головні обов’язки: бути вірним Богові і Україні, допомагати іншим, слухатися пластового проводу і жити за Пластовим Законом. Закон полягає у такому: пластун — словний (тобто дотримується слова і дбає про чистоту свого мовлення), сумлінний, точний, ощадний, справедливий, ввічливий, братерський і доброзичливий, врівноважений, корисний (займається тим, що приносить чесну і справжню користь собі самому та іншим), слухняний пластовій старшині, пильний, дбає про своє здоров’я, любить красу і дбає про неї, завжди доброї гадки (не розгублюється і не впадає у розпач навіть у найважчих умовах).
Ці закони надзвичайно організовують людину, яка більше прислухається до своїх слів, починає краще за собою слідкувати, особливо це стосується юнаків і молодих дівчат. Досить часто відбуваються табори у різних куточках України, що дає можливість представникам з різних регіонів спілкуватися між собою, разом відпочивати, працювати, займатися спортом. Ми ходимо в гори, піднімаємося на вершини, вчимося літати на дельтаплані, пірнаємо з аквалангом, граємо у різні види спорту, співаємо пісні біля вогнища, ставимо вистави, тобто пластовий табір – це різнобічний фізичний, духовний, моральний, інтелектуальний розвиток. І ми намагаємося залучити до Пласту якнайбільше людей.
Це неполітична та позаконфесійна організація. Пластунами можуть стати всі — від 6 до 106 років, хто справді пропагує і дотримується наших пластових законів і правил. А Крим – це надзвичайно красива частина України. Гори, море, природа просто дивовижні. На такій базі можна створити такі оздоровчі табори, ходити в походи, об’єднувати навколо себе прекрасних людей, які тут живуть! Зараз, в основному, вся таборова база знаходиться на Західній Україні, у Карпатах, та чому б не створити її на чудовій, багатій кримській землі?! Тим більше, що головну мету Пласту – формування сильної, здорової, розумної, духовно багатої, патріотичної нації підтримає кожна мисляча людина, якій не байдуже її майбутнє».
Мені вдалося поспілкуватися і з представником тернопільського Пласту з куреня племені «Могікан» Тарасом П’ятковським.
— Тарасе, чим ти займаєшся в житті, яка твоя професія? Чи допоміг Пласт у формуванні твоєї особистості?
— Я — кандидат медичних наук, викладаю в медичному університеті. Потрапив до Пласту, коли ще вчився у школі. Пам’ятаю, що у той період мені дуже потрібні були однодумці, свідомі, цікаві люди. Мої знайомі та деякі однокласники курили, вживали алкоголь, мені це дуже не подобалось, я потребував цікавого, якісного спілкування, фізичного розвитку, нових знайомств, і все це я отримав у Пласті. Там все відбувається як у великій грі, яка готує дітей до дорослого життя. У гуртках кожен виконує якісь обов’язки і вже у юному віці вчиться бути відповідальним.
— Пласт – це всеукраїнська організація, яка об’єднує тисячі людей. Чи буває так, що якісь політичні сили в обмін, наприклад, на грошову підтримку заохочують вас до їхньої реклами і пропагування?
— Пласт – неполітична організація. Досить часто буває, що якась політична партія пропонує гроші, підтримку. Кажуть: «Ми вам допоможемо організувати табір чи поїздку, а ви повісите усюди наші плакати і будете агітувати молодь». Це не дуже вітається, це просто неприпустимо, тому що таким чином Пласт може скомпрометувати своє добре ім’я, а повернути довіру людей потім буде дуже непросто.
— Як ти вважаєш, чи може Пласт у Криму українізувати сучасну кримську молодь і виховати розумне, здорове покоління громадян України, які з пошаною ставляться до своєї держави?
— Пласт – це українська скаутська організація, в усіх таборах на відкритті зачитується, що основною мовою спілкування є українська. Приїжджає багато людей із Східної України, які розповідають про зрусифікованість їхніх рідних міст. Звичайно, на таборах, у подорожах, при зустрічах ми говоримо виключно українською, що спонукає молодь вчити мову, бути начитаним, грамотним і ставитися з повагою до державної мови.
Основа нації – це її фізичне і духовне здоров’я, патріотичне виховання. Діти, в основному, після занять у школі дивляться телевізор, зараз, здебільшого, грають у комп’ютерні ігри. Але таке проведення часу не додає ні особливих вражень, ні здоров’я, ні розвитку. Тому Пласт – це можливість проявити себе, розкрити свої приховані таланти, подружитися з цікавими людьми, взнати багато нового. Ми ведемо здоровий спосіб життя, у нас не признається куріння, алкоголь, все, що руйнує наше здоров’я. Ми проводимо уроки української історії, вивчаємо особливості культури, традицій, розповідаємо про справжніх українських героїв. Ось, наприклад, видатними пластунами України були Степан Бандера, Любомир Гузар, Василь Кук, Роман Шухевич. Ми виховуємо молодь, щоб вона ставала провідником у своїй галузі, намагалася створювати світ навколо себе кращим, адже формуючи себе, ми формуємо наше майбутнє!
Поспілкувавшись з пластунами – справжніми представниками української свідомої еліти, переконавшись у близьких мені ідеях пропагування добра, навчання, патріотичного, фізичного виховання, я у той же день написала заяву і вступила до лав Пласту.
А ви?..
Юлія КАЧУЛА.
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=7827
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
ПЕРВОЦВІТ І НАДІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ
Уже 11-й рік поспіль у Києві проходить Всеукраїнський дитячий і молодіжний фестиваль-конкурс національної музики «Первоцвіт-надія» за сприяння Національної всеукраїнської музичної спілки та Київського відділення Асоціації діячів естрадного мистецтва України.
«Конкурс завжди проводиться восени, чудової золотої пори. З усієї України з’їжджаються золоті, срібні, діамантові голосочки, які вже з шести років мають можливість виступити на київській сцені», — розповідає член журі Ганна Захарченко. «Ось, наприклад, Кароліна Білак, учасниця наших перших фестивалів, зараз і співачка, і акторка Ужгородського драматичного театру, який нещодавно гастролював у Києві».
Почесний президент фестивалю — народний артист України, лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, Герой України, професор, академік, художній керівник та головний диригент Національного заслуженого академічного українського народного хору ім. Г. Верьовки, голова Всеукраїнської музичної спілки Анатолій Авдієвський. Голова журі — народний артист України, професор, соліст Національної філармонії України Валерій Захарченко. Члени журі — заслужений діяч мистецтв України, художній керівник групи солістів Національної радіокомпанії України Григорій Куляба, заслужена артистка України, професор, солістка Національної філармонії України Ганна Захарченко, директор інституту мистецтв Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв, доцент Віолетта Демещенко, заслужений діяч мистецтв України, доцент Людмила Бурміцька.
Ось така іменита мистецька команда оцінювала цього року виступи юних талантів з усієї України. У молодшій групі третє місце журі віддало Олександрі Грачовій, друге — Михайлу Білокуру, перше — дитячому театру пісні «Ладоньки» (усі — з м. Києва). Середня група: третє місце — Анастасія Гева (м. Сторожинець Чернівецької обл.), друге — Дар’я Складанюк (м. Житомир), Олександра Іонашку і вокальний дует — Зінаїда та Олена Балан (м. Сторожинець Чернівецької обл.), перше — ансамбль бандуристок «Чарівниці» (м. П’ятихатки Дніпропетровської обл.).
У старшій групі третє місце посіли Яна Шентак (м. Вишгород), Тетяна Марусик (м. Чернівці), друге — Анастасія Степула (м. Київ), Дар’я Маклахова (м. Бердичів), Вікторія Вітенько (м. Тернопіль), Рузана, Ірина Жора, Тетяна Кушнір (усі — з м. Києва), перше — Мирослав Матейчук (м. Сторожинець Чернівецької обл.), Віра Багринець (м. Глухів), Ольга Біда (м. Старобільськ Луганської обл.), Ілона Савельєва та Марина Царан (м. Київ).
На моє запитання, як «Первоцвіт-надія» допомагає молодим виконавцям «підростати» у мистецтві, голова журі Валерій Захарченко відповів: «Наш конкурс дає можливість учасникам «засвітитися» у Києві, показати себе, виступи переможців будуть транслювати на телеканалі УТР. На жаль, зараз маємо таку ситуацію в державі, що одного таланту замало, адже коли немає у батьків півмільйона — про яку зіркову кар’єру можна говорити? Так, займатися музикою можна і треба, працювати над собою необхідно, але мусимо бути реалістами...»
На конкурсі я познайомилася з талановитими дівчатками із ансамблю бандуристок «Чарівниці» з міста П’ятихатки Дніпропетровської області, які вибороли у фестивалі першу премію. Керівник ансамблю Вікторія Добрик участь у фестивалі вважає хорошим досвідом, колектив високо оцінили, і це додає юним артистам впевненості та натхнення. Дівчата вже досить майстерно грають на бандурах, репертуар постійно збагачується українськими пісенними перлинами, деякі з учасниць беруть участь у конкурсах і сольно. На відміну від дорослих прагматиків і реалістів, вони щиро вірять у свою мистецьку долю, де наполеглива праця і справжній талант будуть єдиними критеріями успіху і визнання.
Юлія КАЧУЛА,
студентка Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв
На фото — ансамбль бандуристок «Чарівниці»
студентка Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв
На фото — ансамбль бандуристок «Чарівниці»
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
ДОТОРКНУТИСЯ ДО УКРАЇНИ
ПІСНЕЮ, МОЛИТВОЮ, ДУШЕЮ...
Цього літа мені, кримчанці, пощастило доторкнутися до справжньої України.
Я побувала у містах, де звучить рідне слово, живе вільний, сильний, український дух, а зовсім незнайомі люди зустрічають зі щирою, привітною усмішкою. Помилувалася дикою, незайманою красою Карпатських гір, стрункою величністю оспіваних в українських піснях смерек, чистотою кришталевих водоспадів, цілющих джерел і гірських річок. Пройшлася стародавніми, європейськими вуличками сивочолого Львова – справжньої духовної столиці України.
А потрапила я до карпатського краю як учасниця Міжнародного фестивалю молодих виконавців сучасної української пісні «Молода Галичина», який відбувався у місті Новояворівську Львівської області. Це маленьке, затишне містечко, розташоване в мальовничій місцевості у верхів’ї річки Шкло, вразило мене чистотою, світлими, усміхненими обличчями людей, яким пощастило народитися і жити на цій чудовій землі.
Але не місто створює людей, а люди його створюють, тому на центральній площі Новояворівська, де на відкритій сцені відбувався концерт учасників фестивалю, стоїть пам’ятник Тарасові Шевченку, а не «товаріщу» Леніну, як у нас, у Сімферополі. Можливо, колись і кримчани «дозріють» та встановлять на п’єдестал справжнього національного героя (тільки ж не Катерину II!), тоді й місто засяє, і душі посвітлішають?
Фестиваль «Молода Галичина», в якому я взяла участь, має давню історію. Уже сімнадцятий рік поспіль молоді таланти з усієї України (а з цього року і з усього світу, бо фестиваль набув міжнародного статусу) мають можливість заявити про себе, розкрити свої таланти і поборотися за головний приз.
Комфортабельний автобус привіз нас із Львівського вокзалу аж до порога новояворівського Палацу культури «Кристал», де проходило жеребкування, заповнення анкети та розселення учасників. Тут і відбулася незабутня зустріч із учасницею конкурсу, милою дівчиною з далекої країни легендарних фільмів, неповторних танців і пісень - дивовижної й досі нерозгаданої Індії.
Із Шрутімалою Бхаян (просто Шруті) ми жили в одній кімнаті. Дівчина вразила мене своєю скромністю, добротою, шанобливим ставленням до батьків, любов’ю до рідної Батьківщини. Шруті – студентка Тернопільського медичного університету, у майбутньому мріє стати педіатром. Індійка із захопленням говорить про Україну, про високий професійний рівень викладання в університеті. «Я обожнюю українську культуру, природу, музику, танці, національне вбрання. Як і індійські сарі, вишиванки – це не просто одяг, а вид мистецтва. Їхні орнаменти, візерунки в кожному куточку країни особливі й неповторні. Українська народна пісня надзвичайно лірична, щемлива. В Україні, так само як і в Індії, дуже люблять співати, тому я і приїхала на цей фестиваль і вже неодноразово виступала у Тернополі, щоб вивчити якнайбільше українських пісень і показати індійську пісню українцям».
Шруті поки що не знає ні української, ні російської мов (спілкувалися ми англійською), але пообіцяла протягом навчання обов’язково вивчити державну мову країни, яка гостинно зустріла її. І пісенне захоплення Шруті цьому сприяє: у репертуарі індійки вже є декілька українських пісень, найулюбленіша з яких - «Одна калина», яку Шруті й підготувала до конкурсу.
Відомо, що громадянам України з вищою освітою за кордоном обов’язково потрібно доучуватися (звичайно, якщо хочеш знайти хорошу, високооплачувану роботу, а не мити, скажімо, посуд у кафе чи прибирати в домівках вічно зайнятих європейців чи американців). Я поцікавилася у Шруті, чи важко знайти і влаштуватися на роботу до лікарні з українським медичним дипломом. Виявляється, в Індії український диплом прирівнюється до європейського. З такою ґрунтовною, професійною і досить дешевою (порівняно з європейськими цінами) здобутою освітою успішно працюють тисячі медиків у індійських медичних закладах.
* * *
Усіх іноземних учасників фестивалю – конкурсантів із Молдови, Румунії, Росії, Казахстану, Грузії, Вірменії, США, Білорусі, Індії, Польщі та Криму поселили у чудовій будівлі серед міського парку - Духовному молодіжному центрі при Українській греко-католицькій церкві. Ми подружилися у перший же день. Усім було цікаво дізнатися, як живуть люди, особливо творчі, в інших країнах, де знаходять пісні для репертуару, чи допомагає їм влада «не закопувати» свій талант у землю. Тому на урочисте відкриття «Молодої Галичини-2008», яке відбувалося на центральній площі міста, ми йшли дружною, дзвінкоголосою юрбою.
На площі вже зібралося ціле місто! Діти, молодь з кольоровими кульками (а не з традиційними для сімферопольської молоді пляшками пива), бабусі й дідусі з онуками, батьки з дітьми, закохані і друзі – усі ніби чекали якогось дива, свята душі. Прозвучали фанфари, на сцені з’явилися ведучі, які привітали всіх з відкриттям сімнадцятого Міжнародного конкурсу «Молода Галичина».
Свято відкривали переможці минулих років, володарі гран-прі, які зараз наполегливо займаються творчістю і мають деяку підтримку вже «розкручених» артистів, продюсерів, у чому, безсумнівно, допомогла перемога у фестивалі. Гурт «MixStylе», один з найкращих дебютантів «Таврійських ігор», запалив глядачів своїм енергійним виступом. Український канадець Ігор Богдан розчулив слухачів мінорними, журливими піснями.
І ось, нарешті, на сцену вийшла народна артистка, Герой України Ніна Матвієнко. Справжня Мадонна української естради (не та, що привласнила собі це сценічне ім’я - розфарбована, розхристана американська діва, яка більше витанцьовує, ніж співає), проста, з довгою, зібраною косою жінка, яка завоювала своїм талантом, своєю неповторністю цей «спопсовано-зіпсований» світ. Люди підспівували Ніні Митрофанівні, і це, мабуть, є найбільшим досягненням для артиста – коли твої пісні люблять, знають і співають разом з тобою.
Концерт закінчився, і ми, стомлені довгою дорогою, з серцями, наповненими незабутніми враженнями, попрямували до своєї привітної домівки. Треба було гарно виспатися, відпочити, бо завтра кожен учасник мав показати, на що справді здатний.
Зранку розпочався конкурс наймолодших груп: дітей з 6-9 і 10-12 років. Щоб потрапити до фіналу, потрібно було заспівати дві пісні українською мовою - для учасників з України, та одну пісню українською, а другу своєю рідною мовою - для іноземних конкурсантів. Наступного дня виступали конкурсанти старшої і середньої груп, щоб журі не перевантажувалося враженнями і змогло об’єктивно оцінити кожного учасника.
А журі на фестивалі було дуже компетентне і заслужене: голова - Олександр Злотник – народний артист України, композитор, професор (думаю, багато хто пам’ятає його музику до пісень «Родина», «Гай, зелений гай», «Батько і мати», які співав колись Назарій Яремчук), народна артистка, Герой України Ніна Матвієнко, Степан Галябарда – поет-пісняр, директор радіо «Промінь», Ісмет Заатов – заслужений діяч мистецтв України, заступник міністра культури і мистецтв Криму, Мар’ян Шуневич – заслужений артист України, Ігор Богдан – заслужений артист України з Канади, Тамара Павленко – головний редактор музичних програм для дітей Національної телерадіокомпанії України, Ірма Гвініашвілі – продюсер, педагог з м. Тбілісі, Марек Крауз – магістр культури з Польщі, Сергій Доценко – композитор, аранжувальник, директор компанії «Калина мюзік», Ірина Шипілова – генеральний директор продюсерського центру з Росії, Людмила Ложкіна – педагог, продюсер з Молдови та Юрій Антонюк – композитор, завідувач естрадного відділу Львівського державного музичного училища ім. С. Людкевича.
Півфінал старшої групи, в якій виступала і я, тривав до пізньої ночі. За кулісами концертного залу палацу «Кристал» зібралися 32 учасники з різних країн. Більшості з них доведеться покинути конкурсну програму, якщо вони не пройдуть до фіналу. Ми співали по дві пісні. Кожен учасник намагався здивувати, полонити журі голосовими даними, артистизмом, різножанрово підібраним репертуаром, а то й неперевершеним концертним вбранням. Можу сказати відверто, що ні великим діапазоном, ні сценічними нарядами я не здивувала журі та глядачів фестивалю. Але всі були просто вражені піснями мого батька («Мамо, вічно будь!» і «Є у мене мрія» - це пісні з нашого першого, самотужки записаного, родинного аудіодиска), які щиро, «від серця до серця», як сказав голова журі Олександр Злотник, я виконала на цій сцені. Мабуть, саме тому я і пройшла до фіналу, в якому заспівала ще одну ліричну, душевну пісню, написану моїм татом:
Я до тебе лечу, мов із вирію птах.
І не чують крилята
ні втоми, ні болю.
Знову я пробіжусь
по знайомих стежках –
Там дитинство моє,
моя радість і доля...
Наступного дня, вільного від переживань і виступів, я вирішила прогулятися містом - і була просто вражена побаченим. На свято Святих Петра і Павла біля величного храму зібралися тисячі жителів міста Новояворівськ, щоб послухати святкову літургію, помолитися Богу, попросити у небесних сил прощення, захисту, підтримки... Ось тут, під стінами храму, я побачила духовну, красиву націю, яку підкорити, примусити слухати проповідь чужинською мовою - неможливо! Я вірю в те, що відродження національної культури, мови, пісні почнеться з цих благословенних країв і охопить у майбутньому всю Україну.
Останній день фестивалю та найголовніша подія всього тижня – нагородження переможців та гала-концерт - зібрав біля відкритої сцени на центральній площі міста тисячі новояворівців. Можна впевнено сказати, що цю подію, свято молодості, таланту, української пісні люди чекали цілий рік. І ми, дипломанти, лауреати стояли перед ними вже переможцями, тому що кожен із нас у той вечір мав можливість знову заспівати, доторкнутися своєю піснею до людських душ і залишитися в їхніх серцях назавжди.
Переживаю знову й знову ті хвилини радості, нагородження спеціальним призом за популяризацію української пісні в Криму. Для мене цей приз дійсно є відзнакою, тому що у Криму, перед переважно російськомовним слухачем, я співаю українською мовою, і саме зі світлою, ліричною українською піснею «Чарівна скрипка» стала торік «Золотим голосом» Таврійського національного університету. Гран-прі фестивалю отримала учасниця з Грузії Ана Гібрадзе, перше місце виборола молдованка Галина Шкода, друге і третє місця віддали найколоритнішим, найенергійнішим конкурсантам з Казахстану Гульмірі Закір’яновій і Абільдіну Бакиджану, учасниця з Індії Шрутімала Бхаян отримала приз глядацьких симпатій.
Але всі відзнаки, місця, нагороди, звання втрачають будь-яку цінність, коли виходиш на сцену. Бачиш, як від твоєї пісні відкриваються душі, не можуть стримати сліз люди, і лише вони (нехай пробачить мені поважне журі) можуть дати справжню оцінку кожному виконавцеві. Я вдячна Богові й долі за те, що мала можливість пережити кожну хвилину, проведену на фестивалі: за вигуки «Браво!» після батькової пісні «Мамо, вічно будь!», за сльозинки в очах притихлих слухачів, за відчуття одвічної спорідненості з цими людьми, цією землею.
У той вечір разом з нами, фіналістами, переможцями на сцені виступали українські і світові зірки. Закінчився концерт аж о п’ятій годині ранку (!) виступом відомої української групи «С.К.А.Й.» і святковим феєрверком.
Фестиваль завершився. Усіх конкурсантів із батьками, викладачами, групами підтримки чекала дорога до своїх рідних домівок. Я просто впевнена, що у серці кожної людини, причетної до цієї події, назавжди залишаться незабутні спогади, враження від конкурсу «Молода Галичина», що відбувся у чарівному місті Новояворівську.
А мої галицькі пригоди на цьому тільки починалися! У Львові мене зустрів власний кореспондент «Кримської світлиці», прекрасна людина, журналіст від Бога, Сергій Іванович Лащенко. Він був поряд зі мною впродовж майже всієї подорожі, за що я йому дуже вдячна.
І ще я з величезною приємністю відзначила, що вся моя подорож Галичиною, зустрічі з прекрасними людьми була ніби освічена нашою «Кримською світлицею». Ніби стежечка була вже нею протоптана – від міста до міста, від серця до серця.
Першим пунктом моєї подорожі стало місто Івано-Франківськ, де колись працював і творив Великий Каменяр України Іван Франко. Відкритою, сяючою посмішкою, із красивим букетом троянд у руках зустріла нас учителька школи-інтернату № 1, добра, чуйна «світличанка» Софія Дмитрівна Гладій.
Сергій Лащенко колись вже розповідав про пані Софію у «Кримській світлиці», тоді ж він передав їй нашого з татком пісенного диска, тож ми вже як давні й добрі знайомі гуляли містом, парком, ділилися наболілим, читали вірші. В Івано-Франківську дуже гарні озерця, де можна половити рибу, поплавати на човні, просто насолоджуватися красою краєвиду. Тихе, спокійне містечко, де сусідують будинки різних архітектурних стилів, воно ніби створене для того, щоб жити і творити. І справді - люди створюють місто, особливо такі, як прекрасна вчителька Софія Дмитрівна, яка, як будівничий-архітектор, творить, плекає, збагачує душі своїх діточок-вихованців. І так приємно, що наша «Кримська світлиця» і кримська дитяча газета «Джерельце» допомагають їй у роботі в такому далекому, здавалося б, карпатському краї. Ні, не далекому! Бо не даремно ж кажуть: «Скажи мені, що ти читаєш, і я скажу, хто ти». Скільки чудових, світлих, порядних людей зближує, гуртує навколо себе «Світлиця»!
* * *
Наступна карпатська курортна перлина – гірське містечко Яремча, де живе моя тітка – як тут кажуть – дядина. Її, до речі, теж звуть Юлія, вона давно вже запрошувала до себе в гості, і ось – така щаслива нагода «застрибнути» до неї з «Молодої Галичини»!
Тоді ще не було цієї жахливої повені, і мені здалося, що яремчани живуть взагалі як у раю! Яремча - край гуцульських традицій, найвідоміший курорт і туристичний центр Прикарпаття. Один із найцікавіших куточків України вабить до себе своїми мальовничими пейзажами, чистим повітрям, річками і струмками, джерелами і гірськими вершинами. Через місто тече «несамовита», швидка ріка Прут, яка омиває скелясті береги.
У передгір’ї Карпат, де рівнина переходить у пагорби, а далі у справжні гори, високо над віковими буками підносяться могутні кам’яні велети — Бубниські скелі, або Скелі Довбуша. Підніматися до скель, незважаючи на деякий туристичний кримський досвід, було дуже непросто. Але небезпечні підйоми, скелястий серпантин, не змогли зіпсувати вражень від небачених краєвидів, замшевого мохового килима, мережива переплетених коренів дерев і чорничних плантацій. Тим більше, що провідником був мій дядько Ігор – досвідчений турист і краєзнавець, якому відомі усі стежечки рідного карпатського краю.
Існує народна легенда, ніби в цих краях десь у скелі, що нагадує мішок, заховане золото Олекси Довбуша. Довбуш пішов в опришки, щоб боротися за селянську правду. «Зібрався собі Олекса, - говориться в народному переказі, - і пішов розбивати тих панів, що хлопам кривду робили». Незвичайна сміливість, завзятість, неабиякі організаторські здібності, ненависть до ворогів сприяли тому, що навколо Довбуша згуртовувалися опришки, з якими він робив успішні наскоки на шляхту й орендарів. За лицарство й чесність народ високо цінував Олексу. Навіть ідеологи Австрійської монархії визнавали, що Довбуш «вважається не за звичайного грабіжника, а прямо за героя, якого народ має у великій пошані...» Коли смертельно поранений Довбуш помирав, у розпачі Карпати грізно затремтіли, земля від цього землетрусу розкрилась і утворились скелі. Український Робін Гуд 25 років переховувався у цих скелях і збирав тут своїх сподвижників. А коли цісарському уряду вдалося спіймати Довбуша, його розрубали на 12 шматків і розіслали навколишніми селами, щоб люди боялися йти в опришки. Тому частини скель названі частинами тіла борця проти кріпацтва, національного лицаря та ватажка опришків Олекси Довбуша. Тут ніби рука Олекси, а далі - ніби його голова, а через тріщину є й кам’яне серце Довбуша, до нього треба торкатися лише лівою рукою – буде у житті полум’яне кохання і щасливий шлюб...
Наступного дня разом із тіткою Юлею та моїм двоюрідним братом Володею ми піднялися руслом річки Жонка до водоспаду «Дівочі сльози». Цей унікальний водоспад впадає у Дністер з високого берега каньйону. Цікавий він насамперед тим, що верхній гребінь, з якого стікає вода, поступово наростає: потік приносить іони кальцію, які, осідаючи на виступах скелі, постійно збільшують її в об’ємі. Тут же є два чималі гроти, які цілком могли б слугувати пристанищем для монахів-самітників.
Не обминули ми і найвідоміше місце Яремчі – водоспад Пробій. Він шумить серед каньйонів Прута, серед каскаду бурхливих порогів та водограїв гірської річки. Розмовляти на мосту – марна справа: чути лише голос водоспаду. Та й краса довкола неймовірна, мову відбирає! За історичними даними, висота водоспаду десь століття тому була утричі більшою! Коли русло ріки готували до сплаву лісу, кілька разів у цьому місці гриміла вибухівка. Русло поглибили, а от водоспад зіщулився...
Гуцули впевнені, що місця біля гірських водоспадів мають потужну енергетику. Біля Пробою її відчуває кожен. Кажуть, тут екстрасенси набираються життєвої сили, підзаряджають свої біологічні “батарейки”. На Пруті, який має норовистий характер, чимало маленьких водоспадів - біля них легко дихається, а згодом відчуваєш, як усі проблеми та неспокій немов водою змиває... За легендою, у цих місцях у давні часи любилися хлопець Прут та дівчина Говерла. Батьки, дізнавшись про їхнє кохання, сказали, що ніколи не благословлять їхній шлюб. Дівчина закам’яніла з горя – перетворилася на гору. А хлопець так за нею тужив, що з його сліз утворився струмок, і з нього народився стрімкий та бурхливий Прут...
Попрощавшись з величними Карпатами, подякувавши за незабутні враження від гірських походів, я повернулася до стародавнього Львова...
Його називають українським П’ємонтом – столицею нашого духу й непоборності, традицій і основ українства. Неможливо, звичайно, за один день осягнути П’ємонт. Декому, може, на це не вистачить і життя.
Мені запам’яталася зустріч із львівськими «світличанами» Володимиром і Оксаною Іванишиними, які вже протягом десятиліття передплачують і популяризують «Кримську світлицю» в далекому від Криму куточку України. Подружжя Іванишиних запросили нас із С. Лащенком (вони на фото унизу) до своєї господи, пригостили смачними канапками, розповіли про своє життя. Ми вдячні таким щирим українцям, які підтримують, пропагують на галицькій землі кримську українську пресу.
Я сердечно дякую ще одному львівському «світличанину», професору Роману Михайловичу Пляцку, який приєднався до нас із Сергієм Лащенком і приязно погодився показати і розповісти про визначні місця міста Лева.
Львів - це місто, де архітектура різних епох, стилів, традицій сходу і заходу створила унікальний ансамбль, де у вузеньких, щільно забудованих кварталах міста поруч знаходяться православні, католицькі й іудейські храми.
Дивне, старовинне, живописне місто в середині ХІІІ століття на місці древнього городища заснував князь Данило Галицький і назвав його на честь свого сина Лева. Перша літописна згадка про «місто Лева» (саме це позначає назву міста) датується 1256 роком. З давніх часів на гербі міста золотий лев охороняє міські ворота, а на міських вулицях - безліч
скульптурних зображень царя звірів.
Мені показали найдревніший храм, який зберігся у Львові ще з XIII століття - церкву св. Миколи, Вірменський Кафедральний Собор. Прогулялася Площею Міцкевича, де стоїть пам’ятник польському поетичному світочу - Адаму Міцкевичу. Піднялася нескінченими сходами до «Високого замку». Це гора в центральній частині Львова, на вершині якої колись був замок польського воєводи. Сьогодні на цьому місці – оглядовий майданчик, з якого відкривається чудова панорама.
Будівельники собору св. Юра вибрали для споруди дуже вдале місце: на вершині пагорба, що панує ледве не над усім містом. Ніби продовжуючи і завершуючи схили пагорба, собор з’єднує архітектуру і природу в єдине ціле. Навколо церкви розташований парк, зелений килим підступає до самого собору, а пишні крони старих дерев перегукуються з його контуром.
Оперний театр ім. Крушельницької поряд з Одеською та Віденською операми вважається одним із найкрасивіших театрів Європи. Фасад будинку прикрашають скульптурні фігури. Театр був спроектований так, щоб фойє, коридори і сходи максимально освітлювалися природним світлом. Один із найкращих внутрішніх інтер’єрів — дзеркальний зал, прикрашений картинами, що зображують символічну зміну пори року.
Цінна пам’ятка ренесансного будівництва у Львові - каплиця Боїмів. Головний фасад каплиці з білокам’яною різьбою, яка суцільно заповнює всю площину стіни, нагадуючи таким композиційним вирішенням іконостаси українських церков.
Ну, а серце Львова - вишукано елегантна площа Ринок (порівняйте - імені Леніна у Сімферополі...). Кожна з 44 тутешніх будівель – неповторна, має свою власну легенду, загадку або реальну історію, схожу на казку. Саме тому центральну частину міста оголосили історико-архітектурним заповідником і зарахували до «Списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО».
* * *
Моя подорож Галичиною відкрила для мене справжню, духовну, непоборну, дійсно українську Україну, якою так хотілося надихатися, набутися перед поверненням до ще далеко не українського Криму. Але найголовніше - я побачила людей із красивими, усміхненими, молодими (не дивлячись на вік!) обличчями, людей, які з високо піднятою головою ідуть дорогою життя. Ці люди вільні і щасливі, тому що вони у себе вдома, вони - господарі своєї землі. І ніяка чужа, ворожа сила не здатна відняти у них культуру, традиції, духовні цінності, рідну мову, пісню, душу...
Я мрію про те, щоб кожен з моїх земляків-ровесників, приїжджаючи отак, як я, у будь-який куточок нашої України: Київ, Донецьк, Запоріжжя, Черкаси, Харків чи Сімферополь, відчував отой рідний дух, атмосферу добра, щирості, привітності і порядності, щоб всюди почували ми себе у своїй країні, як у рідній хаті.
Юлія Качула.
Галичина – Сімферополь.
«Я ЗРОБИВ ЦЕ НЕ ЗАРАДИ ГЕРОЙСТВА...»
Кажуть, що справжні герої пізнаються в біді. Та чи залишилося ще місце героїзму в цьому забіснесованому, егоїстичному світі, де кожен - сам за себе? Чи здатний наш сучасник на величний, жертовний вчинок, що захоплює людські серця спалахом раптової відваги? Коли спостерігаю за сучасною молоддю, яка цинічно збиткується над моральними цінностями, з прикрістю усвідомлюю, що мало хто з них здатний кинутися у воду чи полум’я, намагаючись врятувати абсолютно незнайому людину не заради якоїсь вигоди, бажання прославитися, а просто тому, що ЛЮДИНА - сам.
Але не існувало б народу, якби у нього не було героїв. Нещодавно у Сімферополі, в парку навпроти музичного училища ім. Чайковського, учень 11-А класу НВК «Школа-гімназія» № 25 Василь Піддубний (він на фото) врятував маленьку дитину, яка тонула в одному з озерець. Поряд стояв весь 11-й клас (однокласники рятівника), у парку того дня було багато людей, але побачивши, що дитина тоне, усі лише кричали та метушилися, а рішуче стрибнув у воду, щоб врятувати маленького хлопчика, лише один – Василь Піддубний. Вражена такою подією, а ще горда тим, що й сама колись навчалася у 25-й школі, я вирішила взяти у нашого шкільного героя невеличке інтерв’ю.
- Василю, розкажи, будь ласка, детальніше, що ж сталося на прогулянці в парку?
- У цей день відзначали Міжнародний День миру. Ми гуляли з класом та класним керівником у парку біля Салгиру. За кінотеатром «Сімферополь» зараз дуже гарно, там багато декоративних озерець, дерев. Раптом я почув, що хтось кричить, кличе на допомогу. Тієї ж миті побачив, як дитинка років трьох борсається у воді, захлинається, хапає повітря і кричить. Я одразу, якось автоматично, стрибнув у воду. Витягнув з води дитину, стою весь мокрий, на руках тримаю маленького хлопчика, кричу: «Чия дитина?» Такий безмежний відчай був у моєму серці в той момент: де ж ви, горе-батьки, куди ж ви дивитеся?!
- До речі, а яка була реакція батьків врятованої дитини?
- Вони мені навіть не подякували, але мені й не потрібна їхня подяка, не заради цього я стрибав у воду, а заради життя того хлопчика. Дуже прикро інше, те, що цим батькам абсолютно все одно, де їхня дитина і що з нею: чи у воді захлинається, чи під машину потрапила. Це справді страшно. Якщо їм до власної дитини немає діла, що ж про все інше казати?
- Василю, розкажи про свою родину, своїх батьків: як вони тебе таким героєм-рятувальником виховали?
- Мій батько – адвокат, мами немає. Так ми і живемо втрьох – тато, мій менший брат і я. Батько теж на своїй роботі постійно рятує, захищає людей. Йому було дуже приємно, він похвалив мене, коли дізнався, що сталося. У мене строгий тато, але за своє виховання, за те, яким я став, я йому тільки дякую.
- Скажи, а на якій долі секунди ти все-таки вирішив кинутися у воду? Ти думав, що на тебе дивляться люди, як вони оцінять твій вчинок?
- Я одразу вирішив скочити, побачивши, що дитинка захлинається. Не було часу чекати чи роздягатися, або думати про чиюсь оцінку. Для мене головне – життя людини, я ж зробив це не заради геройства. Я завжди мріяв стати рятувальником, люблю дисципліну, форму, це ніби ставить усі думки на місце, а тому і в житті все стоїть на своїх місцях.
- Василю, а що для тебе справжній героїзм?
- Порятунок людини. Врятувати життя комусь в екстремальній ситуації. Не заради пошани, подяк, признань, а заради самого життя...
Ось із такою незвичайною, доброю, щирою людиною мені пощастило познайомитися нещодавно у цьому, здавалося б, такому егоїстичному й байдужому світі. Можливо, саме на таких людях, як Василь, на їхніх безкорисливих, відважних і жертовних душах й тримається досі наш світ?
Користуючись нагодою, хочу через газету (щоб знала вся Україна!) передати Василю Піддубному теплі слова подяки від директора школи-гімназії №25 Раїси Іванівни Маслюк, класного керівника Інни Вікторівни Несвітайлової, всіх педагогів, однокласників, і, звичайно ж, від мене особисто - за сердечність, мужність та справжній героїзм!
Юлія Качула,
студентка 5-го курсу факультету української філології та українознавства ТНУ ім. В. І. Вернадського.
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=6388
Фото автора.
* * *
P. S. В батькових записниках (він у мене колись був танкістом!) я знайшла цього вірша, якого він присвятив одному своєму знайомому, котрий, як і Василь Піддубний, не вважав себе героєм, але - от почитайте - все-таки був ним! Тому, Василю, я переконана, що цей вірш - і про тебе!
ЗА ОТВАГУ
Этот парень - с меня,
Будто кто подгонял
Вес и рост, и размер на рубаху.
Не узнать со спины.
Но с другой стороны -
Я - не он. У него - "За отвагу".
Прямо зависть берет,
Так глазеют (везёт!)
На медаль эту Тани и Ксюши.
Чем я хуже - скажи?
Тем, что там не служил?
Он не выдержал:
Ладно, послушай...
Трое суток в пыли
Мы колонною шли,
Гнали мы на Кабул бензовозы.
Вдруг граната со скал,
Бензовоз запылал!!
Я в колонне застрял, как заноза!
Врассыпную народ,
- Прыгай!!! - кто-то орёт.
Слышу - пламя ревет за спиною.
Да неужто рванет?!
Это ж так разнесёт,
Что лишь Бог соберёт нас с тобою!
Видно, есть где-то Бог.
Кто ж ещё нам помог
В том краю, где судьба так игрива?
В общем, я - по газам!!
Как - не помню и сам,
Но успел, дотянул до обрыва!
Я за камни упал,
Я, как листик, дрожал,
И не думал тогда, что отважный.
Вот такие дела...
А колонна - прошла!
Прорвалась, остальное - не важно...
- Вот и всё, - он сказал,
И плечами пожал.
И умолк, разговор прерывая.
Пять минут разговор,
Только я до сих пор
Ту колонну его вспоминаю:
Врассыпную народ,
- Прыгай!!! - кто-то орёт.
Слышу - пламя ревет за спиною.
До обрыва - держись!
Сколько - миг
или жизнь?
Смог бы я, если б это - со мною?
Ведь тот парень - с меня,
Будто кто подгонял
Вес и рост, и размер на рубаху.
Не узнать со спины.
Но с другой стороны -
Я - не он. У него - "За отвагу"...
Фото автора.
* * *
P. S. В батькових записниках (він у мене колись був танкістом!) я знайшла цього вірша, якого він присвятив одному своєму знайомому, котрий, як і Василь Піддубний, не вважав себе героєм, але - от почитайте - все-таки був ним! Тому, Василю, я переконана, що цей вірш - і про тебе!
ЗА ОТВАГУ
Этот парень - с меня,
Будто кто подгонял
Вес и рост, и размер на рубаху.
Не узнать со спины.
Но с другой стороны -
Я - не он. У него - "За отвагу".
Прямо зависть берет,
Так глазеют (везёт!)
На медаль эту Тани и Ксюши.
Чем я хуже - скажи?
Тем, что там не служил?
Он не выдержал:
Ладно, послушай...
Трое суток в пыли
Мы колонною шли,
Гнали мы на Кабул бензовозы.
Вдруг граната со скал,
Бензовоз запылал!!
Я в колонне застрял, как заноза!
Врассыпную народ,
- Прыгай!!! - кто-то орёт.
Слышу - пламя ревет за спиною.
Да неужто рванет?!
Это ж так разнесёт,
Что лишь Бог соберёт нас с тобою!
Видно, есть где-то Бог.
Кто ж ещё нам помог
В том краю, где судьба так игрива?
В общем, я - по газам!!
Как - не помню и сам,
Но успел, дотянул до обрыва!
Я за камни упал,
Я, как листик, дрожал,
И не думал тогда, что отважный.
Вот такие дела...
А колонна - прошла!
Прорвалась, остальное - не важно...
- Вот и всё, - он сказал,
И плечами пожал.
И умолк, разговор прерывая.
Пять минут разговор,
Только я до сих пор
Ту колонну его вспоминаю:
Врассыпную народ,
- Прыгай!!! - кто-то орёт.
Слышу - пламя ревет за спиною.
До обрыва - держись!
Сколько - миг
или жизнь?
Смог бы я, если б это - со мною?
Ведь тот парень - с меня,
Будто кто подгонял
Вес и рост, и размер на рубаху.
Не узнать со спины.
Но с другой стороны -
Я - не он. У него - "За отвагу"...
