В НАС УКРАЛИ ЄВРОПУ!!!

І ПОЦУПИЛИ ЇЇ У НАС... МИ САМІ

Вже навіть заради одного того, щоб це зрозуміти, в Європі таки варто побувати. Хоча б раз у житті. Хоча б недалечко: забігти за прикордонну смугу, побачити і... прозріти! А то спокушають-агітують нас європейськими стандартами, європейським рівнем життя. Що ж то за рівень такий? І чому, якщо ті стандарти такі приємні, ми досі всією державою, усім народом впираємося у якусь невидиму перешкоду, бігаючи по колу наших вічних українських проблем?
Мені, як і всім українським учасникам цьогорічного ювілейного, XXX Міжнародного дитячого фестивалю пісні і танцю у польському місті Коніні, пощастило: програмою поїздки передбачалася кількаденна автобусна подорож до самісінького (по Берлінах і Парижах!) центру Європи. Отже, поїхали!


КОРДОН
Для мене Європа розпочалася ще зі Львова. У центрі міста поблизу Оперного театру зацікавлений натовп людей зібрався біля бравого юнацького оркестру з польськими прапорами. З’ясувалося, що того дня до міста Лева у Всесвітній день захисту дітей прибула з візитом дружина Президента Польщі пані Марія Качинська. У Львівській опері висока гостя мала проводити нагородження переможців художнього конкурсу «Посмішка дітей - посмішка Львова». Через декілька хвилин з’явилася і сама перша леді Польщі – скромно, але вишукано одягнена, з привітною посмішкою, в кількох метрах від мене (ось звідки фото!) вона прямувала до парадного входу театру, вітаючись, потискаючи руки львів’янам, які вільно підходили до неї. І ніяких охоронних редутів! Ось вона, європейська відкритість і доступність влади, - подумалося тоді...
Наступного дня на львівському вокзалі на нас чекав величезний двоповерховий автобус-палац (і це все - нам?!) з європейськими номерами і «з усіма зручностями». Наші водії Генек і Владек, які мали супроводжувати нас протягом усієї подорожі, – поляки. Як мені пояснили організатори, це набагато спрощує перетин кордону, до того ж, з водіями, які добре знають європейські закони, набагато безпечніше мандрувати дорогами Європи, що буде не раз доведено на практиці.
Наша творча фестивальна група складалася з трьох організаторів, двох тренерів-учителів і їхніх підопічних - вісімнадцяти юних учасників танцювального колективу із Запоріжжя «Фенікс». Перезнайомившись, зручно розмістившись у автобусі, який мав стати для нас під час поїздки своєрідним «домом на колесах», ми вирушили в путь. Чим ближче ми наближалися до українсько-польського кордону, тим невтішнішими ставали розповіді наших бувалих організаторів про його перетин. Бо, мовляв, Україна — «держава за колючим дротом». Як і в супермаркет, до нашої країни легше увійти, ніж вийти...
Щоб потрапити до сусідки Польщі, треба пройти спочатку свій, український, тоді – польський кордони. Ось тут і почалися наші перші спроби проаналізувати – чому між такими близькими, поєднаними багатовіковою історією країнами-сусідками, така бездонна, незбагненна різниця? На українському кордоні в повітрі ніби витало якесь роздратування. Неввічливий прикордонник, погаркуючи на дітей, довго звіряв наші обличчя з фотографіями у паспортах, а потім взагалі десь зник з усіма документами. Протримавши нас декілька годин в автомобільній колоні, українські митники навіть не пустили дітей до туалету, пояснюючи це тим, що виходити з автобуса заборонено. Нарешті, знову з’явився отой «надутий» прикордонник з нашими паспортами, і ми тепер вже мали законне право проїхати ще декілька метрів вже до польського кордону.
А тепер уявіть, що потрапляєте в задзеркалля, тобто на кордоні відбувається все те саме, тільки точнісінько навпаки. Симпатичний молодий поляк у сіро-зеленій уніформі з усмішкою заходить до автобуса, жартує з дітками, сам проводить сердег до туалетів, та ще й на крик одного з тренерів, котрий почав «виховувати» когось із юних танцюристів, заявляє: «Не можна кричати на дітей!». Через якихось півгодини з побажаннями від польського прикордонника щасливої дороги і гарних вражень ми вже вирушили до першого пункту нашого призначення – польського містечка Коніна. Але у чому ж секрет польської привітності? Невже вся та наша прикордонна «надутість» залежить лише від різниці у зарплатні, чи, може, розгадка у простій вихованості, почутті гідності, поваги, небайдужості?
Пейзаж за вікнами радикально змінюється одразу після переїзду через кордон. Напрочуд чисті дороги, зелені узбіччя, акуратні поля, на горизонті з’являються дивні височенні білі млини. Ні, це зовсім не млини, а вітряки - ще одне альтернативне джерело енергії, яке активно розпочинає освоювати Польща. Для багатьох європейських країн це тепер популярно і актуально. У Польщі вітер дає десь лише понад один відсоток електроенергії, але чи те ще буде! Ми бачили по дорозі не лише поодинокі невеликі вітрові енергогенератори, але й цілі поля, зайняті вітряками!
Проїжджаємо Пжеворськ, Пшемишль, Люблін, Кельце. Вражає величезна кількість приватних житлових будиночків біля міст. Таке враження, ніби потрапляєш у казковий котеджний світ: біля кожної акуратної будівлі - діляночка землі, де господарі створюють якусь свою особливу оазу. Там може бути невеличкий басейн, садочок - обов’язково з гойдалками, чи дитячий майданчик і альтанка. Скрізь - акуратно підстрижені газони і так звана «жива» огорожа. Як розповіли нам наші водії, більшість поляків (до речі, і вони теж) живуть за містом, а на роботу їздять на власному авто. І це зовсім не депутати чи міністри, а люди зі звичайними, не особливо прибутковими професіями. Це той так званий середній клас, виростити який ми лише намагаємося в Україні.

Навіть з отих акуратних ґаздівських хатиночок можна було зрозуміти, що польський «середній клас» живе зовсім не так, як більшість українських скоробагатьків, які грабують, пакостять на землі, яка їх годує, тому й ховають, напевне, свої сірі «душонки» за височенними бетонними парканами, яких, до речі, по дорозі ми жодного разу не бачили. Поляки живуть з думкою про майбутнє; для своїй дітей, онуків вони прагнуть залишити чисту землю, добробут, процвітаючу країну. Це сильна, переконана, єдина нація, впевнена у завтрашньому дні, і тому здатна подолати будь-які труднощі.Ось у таких спогляданнях і роздумах ми добралися до містечка, де мали провести декілька незабутніх фестивальних днів – до гостинного і затишного Коніна.

КОНІН 
Місто Конін розташоване в центрі Польщі на берегах річки Варти, це важливий транспортний вузол, що з’єднує північ країни з півднем, а східну частину із західною.
Початок сучасному Коніну дало так зване Старе Місто. Приблизно з 1293 року місто Конін отримало Магдебурзьке право і завжди було осередком ремесел, освіти, культури та медицини.
«Друге дихання» у розвитку міста з’явилося після Другої світової війни і пов’язане з відкриттям тут розробок бурого вугілля. Конін стає важливим центром енергетичної та добувної промисловості. На сьогодні у містечку мешкає близько 80 тисяч жителів.

Юлія КАЧУЛА.

(Продовження в наступному номері).

(Всеукраїнська загальнополітична та літературно-художня газета «Кримська світлиця»)