«КРИК» ДУШІ МИХАЙЛА МЕЛЬНИКА

Театр Михайла Мельника став культовим у Дніпропетровську, жителі міста ходять на його спектаклі по кілька разів, це одне з головних місць, яке неодмінно мають відвідати гості цього міста на Дніпрі... Як почуває себе український актор у місті тієї частини України, яку прийнято вважати проросійською? Відповіддю є сам той факт, що всі спектаклі «Крику» йдуть з аншлагом. Цього міста тепер уже не можна уявити без театру Мельника. І Мельник уже не може уявити себе без того міста...
«Україна молода».
Михайло Мельник довів, що одна людина може бути режисером, постановником, музикантом, сценографом, актором врешті-решт. Він створив Театр. Театр Однієї талановитої Особистості, яка говорить мовою – найсучаснішою і вічною одночасно. І нехай протягом сезону в театрі народжується тільки одна вистава, зате кожна з них змушує глядача заглянути в таку безодню людської душі, що іноді стає страшно... «Високий замок».
Варто відмітити, що цей актор і режисер ставить свої вистави тільки українською мовою, роблячи власноруч переклади, і переносить літературні твори на мову сцени. Виразні декорації, образні костюми, точно підібрана музика Моцарта, Бетховена, Шостаковича, Шнітке і сучасних композиторів, пластичні рухи актора, його емоційність і стриманість... «Наша Віра».
Михайло Мельник створив «живий театр», інтерес до якого кожного року тільки збільшується. Тут шукають і знаходять відповіді на болючі питання не тільки постійні шанувальники таланту артиста, а й ті глядачі, хто вперше потрапляє у театр «Крик» випадково, але дуже швидко стають театроманами... «День».

«КРИК» ДУШІ МИХАЙЛА МЕЛЬНИКА
Про цей незвичайний театр мені розповіла дніпропетровська подруга-студентка. Обіцяла зводити хоча б на один спектакль, як тільки виберуся погостювати у неї. Бо «Крик» – це круто! Бо «людина-театр» Михайло Мельник – це жива легенда міста на Дніпрі. Він став культовою особою для дніпропетровської молоді – на його вистави студенти ходять по 10-20 разів і вважають за честь потиснути йому руку.
Заінтригована, я пошукала інформацію про дніпропетровський «Крик» в інтернеті – і була вражена кількістю публікацій і відгуків про цей мистецький феномен. У 1989 році (то вже маємо ювілей!) у Дніпропетровську був заснований театр одного актора «КРИК» – єдиний в Україні (і навіть в Європі!) театр, у якому актор одночасно і режисер, і сценарист, і художник, і музичний редактор, і гример, і костюмер, – все в одній особі. Ця унікальна людина – народний артист України, лауреат Міжнародної премії ім. Л. Курбаса, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка Михайло Васильович МЕЛЬНИК.
Пан Михайло сам вибирає літературні твори, у персонажів яких перевтілюється. Його театр називається «Крик», бо він не може мовчати. Він не може залишатися байдужим до всього, що відбувається довкола. Його театральна робота змушує глядачів думати. Його спектаклі – це крик душі, прагнення осягнути, осмислити наше сіре, буденне життя, викрити його ницість і примітивність. Вони покликані нагадати нам, для чого ми приходимо в цей світ, пробудити найкращі людські якості.
Сам Михайло Мельник так говорить про свій театр: «Мій театр – моя імперія, мій погляд на життя крізь мистецтво. Він може бути жорстким, несподіваним або ж надзвичайно добрим. Це все те, що мене наповнює. Це те, чим я живу, як я бачу цей світ».
Репертуар театру «Крик» просто вражає: «Гайдамаки» – за поемою Тараса Шевченка, «Кара» – за мотивами повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба», «Лоліта» – за романом Володимира Набокова, «Парфумер» – за романом Патріка Зюскінда, «Ворота до раю» – за повістю Єжи Анджиєвського, «Mollis» – за повістю Федора Достоєвського «Лагідна» («Кроткая»), «Гріх» – за мотивами творів Михайла Коцюбинського. Усі ці спектаклі пронизані глибоким філософським, духовним осмисленням сучасності і майбутнього людства. Образи, які створює актор, захоплюють, шокують, змушують задуматися. Вони ведуть через страждання, тим самим очищаючи душу.
І ось у такому надзвичайному, унікальному театрі мені пощастило побувати, коли я нещодавно таки вибралася у Дніпропетровськ для участі у пісенному конкурсі-фестивалі «Дніпровська хвиля» (про це ще буде окрема розповідь).
Я подивилася у «Крикові» виставу «Лоліта» за романом Володимира Набокова. Чесно скажу: була приголомшена емоційністю, щирістю, проникливістю й пронизливістю гри Михайла Мельника. Його «Лоліта» – це сповідь до божевілля самотнього чоловіка, який кинув виклик суспільству. Вистава дає точний, геніальний опис трагізму, приреченості, безнадійності його любові. «Без кохання в людини немає історії», – говорить зі сцени головний герой. – «Без кохання ми ніколи не пізнаємо, хто ми є насправді».
Мені поталанило не лише побачити спектакль, але й після нього поспілкуватися з Майстром і хоча б кількома запитаннями спробувати проникнути у творче «закулісся» цієї надзвичайно талановитої людини.
– Михайле Васильовичу, хоч тепер, після прекрасної вистави, розумію, що Ви й справді – «людина-театр», та все ж таки: чому Ви граєте один, не можете знайти достойних партнерів?
– Я ще в театральному інституті зрозумів, що не хочу працювати в жодній акторській трупі. Я «задихався», коли працював у місцевому театрі імені Шевченка. Мені потрібен був такий театр, де я б міг вільно, голосно говорити про те, що мені болить, тією мовою, якою я думаю, не підкорюючись самозакоханим у свою бездарність режисерам.
В Україні дуже багато талановитих акторів, але вони не мають виходу, можливості себе проявити. Мені пропонували грати в російському серіалі, та я відмовився. Але в молодих акторів немає вибору, їм потрібно десь заробляти, світитися. У нас в Україні мистецтво не окупається, але я працюю не заради грошей, а для своєї душі та для моїх глядачів. У виставах я пропускаю через себе образи, характери, почуття своїх героїв. Я намагаюся розкрити їх так, як сам це відчуваю і переживаю. Мені важко уявити, ось наприклад у виставі «Лоліта», яку ви сьогодні бачили, що головна героїня, 12-літня дівчинка, зможе передати ті надзвичайні емоції, які відчуваю у набоковському творі я. Тим більше, театр втратить свою унікальність, якщо перестане бути театром одного актора.
– Ви отримали найвищу мистецьку державну відзнаку – Національну премію України ім. Т. Шевченка за виставу «Гріх». Розкажіть, будь ласка, про цю роботу, що вона значить для Вас?
– Уявіть собі сцену, засипану сміттям, целофановими пакетами, старими газетами. І в цьому бруді борсається, страждає головний герой – порядний, вродливий, освічений, талановитий чоловік, а тепер – божевільний бомж, син убитої матері. В літературній основі вистави за Коцюбинським лежить трагічна історія селянської родини – син відніс рідну матір на її прохання до лісу... помирати. У моїй виставі цей гріх – наш спільний. Це гріх і депутатів, і галасливих ура-патріотів, і байдужих аполітичних манкуртів, і звироднілих яничарів – це синівський гріх занапащення Матері-України, перетворення її на звалище. Герой шукає винуватця усіх своїх бід. І знаходить його в особі ситого і байдужого депутата. На сцені у ролі депутата – безмовний манекен. Звертання до нього підтверджують безглуздість намагання «достукатись» до чогось людського у душах цих «слуг народу».
Байдуже споглядати, як мати сама просить сина її вбити – неможливо. А що ж робити? Як врятувати Матір-Україну? Братися до праці! Папірець за папірцем прибрати отой смітник, розчистити колодязь, який засох, повернути життєдайний потік – символ чистоти і сили. І піднести Матері кухоль чистої води.
Для мене «Гріх» – основна вистава мого життя. Глобальна, трагічна за своєю суттю, сильна і правдива за змістом. У ній, спираючись на тексти Михайла Коцюбинського, я втілив і свій сучасний біль, свої переживання.
– Михайле Васильовичу, я в Дніпропетровську недовго, але вже помітила, що він, як і наш Крим, на жаль, дуже зрусифікований. Що треба робити для того, аби пробудити в українців національну свідомість?
– Для цього треба, щоб все українське було найвищого ґатунку, починаючи з поведінки людини, яка розмовляє українською мовою. Якщо людина хоче скомпрометувати українську мову й Україну – вона робить дурні вчинки. І тільки через вчинки можна спонукати людей полюбити мову й державу. Люди, які сидять у нас зверху, роздмухують сепаратистські настрої. Вони – примітивні, не працюють на майбутнє, і це майбутнє обов’язково в них ще вистрелить. Якщо не в них, то в їхніх дітей. Вони цього не розуміють...
Найважчий труд – це щось починати, а починати треба з доброго, терпимого, люблячого ставлення до тих людей, які вас оточують. Це не їхня, у переважній більшості, вина, що вони говорять російською мовою. Це – наша вина, бо ми не зуміли переконати людей в тому, що українська мова нічим не гірша. У мене абсолютно всі вистави проходять українською мовою. Ось, наприклад, вистава за п’єсою Достоєвського. Приїжджають люди з Санкт-Петербурга, Москви, перед виставою кажуть: «Ой, как это, на украинском языке Достоевский?», а після вистави одне одного питають «Ой, я забыла, на каком это было языке?».
Це дуже важливо. Але для цього я двадцять років праці витратив – вперто, з любов’ю, не виходив на площу, не кричав, а просто працював. Коли з любов’ю дитинка народжена – вона щаслива, а коли дитя ще в зародку відчуває, що його не хочуть, воно покривається родимими плямами і може мертвим народитися. Так само і з українською мовою: якщо «переусердствовать», з нетерпінням нав’язувати мову, вона може вмерти, не народившись. Дуже важливо, щоб все це робилось красиво і з повагою. Якби я був у Криму, то робив би те, що роблю й тут, і, звичайно ж, не перелаштовувався б на російську мову. При тому, що я дуже люблю російську літературу. Але у моїй сім’ї усі говорять українською, хоч дружина й росіянка.
– Як досвідчений актор і режисер, як Ви вважаєте: на наших владних «підмостках», у цьому «театрі влади» теж грається якийсь «спектакль»?
– Там абсолютно бездарні актори, абсолютно безталанні всі! Вони намагаються щось імпровізувати, та їм треба просто познімати маски із себе, перестати фальшивити й бути самими собою. Хай і не найпривабливішими, але хоча б без масок. Їхня фальш дуже помітна, вони так «люблять» народ, що готові задушити його в обіймах – і народ наш це прекрасно розуміє. Пнуться в телеекрани, намагаються там корчити із себе державних, благородних, але ця роль їм просто не під силу. Порядна людина, коли розуміє, що не може змінити долю країни на краще, не буде отримувати за ніщо величезну зарплату, а просто відмовиться від мандата: «Я не зумів, хай інші спробують».
Але хіба ж вони мають совість? Там, де совість – там Бог. Де багато совісті – там багато Бога, це перевірка така. А там, де совісті катма, там інша сила й інша роль...
– Але ж на кожних виборах ми самі їх на ці ролі призначаємо своїми голосами! Як знову не помилитися?
– Треба довіряти серцю: якщо воно чисте – підкаже. Дивіться в очі. Правда, нинішні політики-актори – цієї майстерності у них не відбереш – так безсоромно навчились брехати, що вже й очі не бігають: бреше і не змигне!
– Тому і йдемо ми за еталоном правди, щирості, чесності, совісності, доброти до Вашого «Крику», шановний Михайле Васильовичу. Спасибі Вам за такий еталон – і, будь ласка, привезіть його колись до нас у Крим на гастролі!
Юлія КАЧУЛА.
Дніпропетровськ — Сімферополь.

(Всеукраїнська загальнополітична та літературно-художня газета «Кримська світлиця»)

http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=6953