І ПОЦУПИЛИ ЇЇ У НАС... МИ САМІДРЕЗДЕН
Кажуть, перше враження - найнезабутніше. З перших хвилин нашого перебування у Дрездені я просто закохалася у це романтичне, світле, сяюче чистотою місто. «Саксонська перлина» заснована в 1206 році на території, де проживали слов’янські поселення дрежджан, що у перекладі означає «лісові жителі». Звідси і походить назва міста.
Розташоване на берегах Ельби, місто-пам’ятка славиться безліччю архітектурних шедеврів: церква в стилі рококо Хофкірхе, всесвітньо відомий шедевр барочного мистецтва - палацовий ансамбль Цвінгер. Старе місто в Дрездені дуже компакт¬не і згруповане навколо Театральної площі з її неперевершеною Дрезденською оперою у центрі. Праворуч - резиденція саксонської правлячої династії Веттінів у стилі ренесанс. А уздовж Ельби - тераса Брюля, яку в Дрездені називають «балконом Європи».
А ось і легендарна Дрезденська картинна галерея. Але музею з такою назвою у Дрездені ви не знайдете, тому що німецькою мовою галерея називається «Старі майстри» (Alte Meister). Саме там знаходиться «Сікстинська мадонна» Рафаеля, полотна Рембрандта, Рафаеля Санті, оригінали Альбрехта Дюрера, Ганса Гольбейна. Відкрита у 1854 році, Дрезденська галерея, чиї скарби дивом уникнули бомбардувань у скельних галереях довколиш¬ніх гір, здобула славу однієї з найбагатших колекцій світу.
Я довго не могла збагнути, як німці так ідеально зберігають чистоту свого міста? Жодного разу, блукаючи вулицями Дрездена, ми не побачили ні одного прибиральника. Аж дивно, що не спотикаєшся об викинуті порожні пляшки, не ухиляєшся від поліетиленових пакетів і папірців, які з поривами вітру ганяються за тобою, не мружиш очі і не відкашлюєшся від пилюки, яка в наших містах так і сипле вам в обличчя.
А все дуже просто: з’ясовується, німці просто... не смітять! Був цікавий випадок: на одній з дрезденських вуличок я на землі помітила купу обгорток від морозива. Ну все, думаю, і німці - «живі люди». Але через декілька метрів зустрічаю російськомовну групу туристів, які - що ви, думаєте, роблять? Правильно, їдять морозиво...
ПАРИЖ
«Париж - це не місто, це весь світ», - говорив Карл V. Справжній центр культури та мистецтва, а також найбільш відомий туристичний центр континенту. Майже все місто, від історичного центру до передмість, можна вважати музеєм під відкритим небом. Тут зберігається величезна кількість пам’ятників, церков, театрів, з кожним пов’язані захоплюючі легенди; тут можна прогулятися тихими вуличками Латинського кварталу зі старовинними віллами, які збереглися незмінними ще з часів Анрі IV чи Луї XIV.
Відкривала таємниці однієї з найкрасивіших столиць світу для нас екскурсовод з багатолітнім стажем Олена, яка розповіла нам, що сучасний Париж - це монументальна перспектива Лувра, це гігантські підземельні комплекси Монпарнаса та Лез-Альп, це стрімко зростаючі комплекси інноваційної архітектури. Серце Парижа - це Собор Паризької Богоматері, Тріумфальна Арка, найвідоміша паризька визначна пам’ятка й символ Франції - Ейфелева вежа. Це католицькі храми - шедеври готичного мистецтва, це скульптури з колекції грецької, римської та давньоєгипетської античності.
Місто розкинулось на середній течії річки Сена, а свою назву отримало від галльського племені паризіїв, яке ще у І ст. до нашої ери на цій території заснувало свої перші поселення.
Париж - місто, яке побудоване на контрастах: широкі бульвари, які перетинають вузькі вулички; величні монументи, які приховують убогі задвірки; затишні маленькі кафе, які конкурують з респектабельними ресторанами. «Париж – це все, що ти захочеш!», – сказав Фредерік Шопен близько двох століть тому, але ці слова актуальні і сьогодні.
На правому березі Сени розташований комплекс будівель одного з найбільших художніх музеїв світу – Лувру, де зберігаються такі світові шедеври, як «Джоконда» Леонардо да Вінчі, чи відома безрука статуя Венери Мілоської. Протягом століть Лувр був фортецею, тюрмою, резиденцією французьких королів та академією. Сім відділів музею дають обширний огляд розвитку мистецтв від античності до ХІХ століття.
Символ Парижа і Франції - Ейфелеву вежу було зведено у 1889 році для Міжнародної виставки і до століття Великої французької революції. Спорудження найвищої у світі металевої вежі повинно було продемонструвати технічну могутність і економічне процвітання Франції. Висота вежі 300 метрів, не беручи до уваги 22-метрову телевізійну антену на її верхівці, вага всіх металічних конструкцій 7 300 тонн, загальна маса — 10 000 тонн, споруда складається з 15 тисяч деталей. Вежа була зведена у рекордно короткий термін - за 2 роки і 2 місяці за проектом вже відомого на той час інженера-будівельника Гюстава Ейфеля, творця мостів та металевих конструкцій, серед яких - залізний каркас для американської статуї Свободи.
Можу сказати відверто, що моє перше враження від французького символу було зовсім не феєричним. Тут згадується відома байка про французького письменника Мопассана, який терпіти не міг Ейфелевої вежі, називав її потворою і підписував петиції з вимогою її знесення. Але постійно вечеряв на верхній площадці вежі. Одного разу друзі запитали його: як же так, ти ж терпіти її не можеш! На що Мопассан відповів: «Це єдине місце, звідки я її не бачу».
Але моє враження докорінно змінилося, коли ми піднялися на найвищий рівень вежі - приблизно 300 метрів над землею, звідки відкрилася надзвичайна, захоплююча панорама Парижа. А коли ми увечері пливли на катері по Сені і Ейфелева вежа мерехтіла тисячами вогнів, кожен не міг відірвати від неї погляду і лише зачаровано шепотів: «Боже, яка ти красуня!».
Та найсильніше враження в моїй пам’яті залишив Собор Паризької Богоматері. Він стоїть у самому серці сучасного Парижа - острові Сіте. Колись, у середні віки, це і був Париж. Подібно багатьом стародавнім християнським храмам він народився на місці язичницького святилища. Там, де нині здіймаються башти собору Святої Діви, колись поклонялися Юпітеру. Але прийшла ера християнства, і каплиця язичників переродилася в храм нової віри. Відбулося це на початку першого тисячоліття, незабаром після хрещення франків святим Діонісієм. Але тільки в середині XII століття волею єпископа Парижа був закладений знаменитий собор. Він став одним з перших храмів нового, французького, названого надалі готичним, стилю. На створення кам’яного дива знадобилося майже 200 років.
Світ готики таємничий, заплутаний і неоднозначний. Входячи до Собору, ми стихаємо, пригнічені урочистою строгістю і похмурістю кам’яних склепінь, що звужуються догори. Дивної краси вітражі врівноважують своїм кольоровим сяйвом холод і давлячу важкість похмурих кам’яних стін. Безліч таємниць і переказів пов’язані з цим місцем, - веде далі свою захоплюючу розповідь наш екскурсовод. Дехто стверджує, що архітектура і символіка собору – своєрідне закам’яніле зібрання окультних вчень. Начебто середньовічні алхіміки зашифрували в геометрії Нотр-Дам де Парі таємницю філософського каменя. Відомий окультист Фульканеллі, який чимало ночей провів у спробах розгадати ребуси собору, писав: «Якщо погожим літнім днем ви підніметеся сходами, що ведуть до верхніх поверхів собору, – пройдіться неквапливо вузьким проходом галереї другого ярусу. Дійшовши до кута, утворюваного колоною північного склепіння, ви побачите посередині ряду химер дивовижний барельєф старця, висічений з каменя. Це він – Алхімік Нотр-Даму». Ще одна цікава деталь – в Нотр-Дамі зберігається цвях з хреста, на якому був розіпнутий Ісус Христос, та його терновий вінок. Минають роки, змінюється життя, древнішає собор, але потяг до нього нікуди не зникає. І, якщо ви у Франції, то будь-яка дорога приведе вас до Нотр-Даму.
...До поїздки і читала, й по телевізору багато чого бачила-чула про парижанок. Які вони незвичайні, модні, стрункі, ефектні... Переконалася, що це все-таки перебільшення. Так, вони здебільшого худорляві, скромно одягнені, зі звичайною буденною зачіскою, косметика майже непомітна. Все просто. Але все ж вловлюється якась впевненість, стрункість, підтягнутість - і не лише зовнішня, а й внутрішня також. Це відчувається в погляді, усмішці, поставі. Парижанка підтягнута, незалежна, але не зверхня; ми пробували запитувати щось у перехожих - на бігу зупиняються, і розказують, і показують, ніби всі наші проблеми раптом на мить стали їхніми.
Тут одразу згадуєш наше втомлене, завантажене торбами з продуктами жіноцтво, якому за щоденними клопотами зовсім не вистачає часу на себе. А можливо, секрет парижанок - у тих, хто поруч з ними, - у чоловіках, які не пригнічують їхнє бажання самореалізуватися, не перекладають усі домашні справи на їхні тендітні плечі, які й самі усміхнені, впевнені, зібрані? У Парижі ви не зустрінете молодого хлопця років двадцяти семи з уже доволі випуклим черевцем чи пляшкою пива в одній руці і цигаркою в іншій, неохайно одягнутих, з «пропитими», прокуреними обличчями.
А тепер спустимося з небес на землю і від Єлисейських полів перейдемо до буденних, сірих околиць столиці Франції. Околиці Парижа – це надзвичайно брудні вулиці, розбиті будинки, страшні квартали і тисячі африканців, індійців, турків і арабів. Про паризьке метро взагалі можна знімати фільми жахів. Ніколи не забуду тих пацюків, які перебігали по рейках на одній зі станцій...
Париж для мене залишився містом-контрастом. Тут розвіялися міфи про Ельдорадо, рай на землі, чи те, що десь краще, ніж удома. Навіть страшно стало за отих впевнено-виструнчених парижан і парижанок: чи вистачить у них тієї підтягнутості, щоб підтягнути до свого столичного європейського рівня різноплемінну заробітчанську околицю, яка, чого доброго, в один прекрасний момент може... поцупити у них Європу так само, як і ми в себе?
Юлія Качула.
(Продовження в наступному номері)
(Всеукраїнська загальнополітична та літературно-художня газета «Кримська світлиця»)
Немає коментарів:
Дописати коментар