«Господи, дай мені мудрості розпізнати...»
Зустріч для вас
На Різдвяні свята доля подарувала мені можливість побувати в Національному палаці мистецтв «Україна» на унікальній пісенно-театралізованій виставі «Десять Господніх заповідей». Пісні-заповіді лунали зі сцени у виконанні справжніх корифеїв української естради — Дмитра Гнатюка, Іво Бобула, Івана Поповича, Надії Шестак, Павла Дворського, Ольги Макаренко, Миколи Свидюка, Павла Мрежука, Фемія Мустафаєва та багатьох інших. Після концерту мені пощастило поспілкуватися з автором цього унікального духовного проекту, відомим поетом-піснярем, народним артистом України Вадимом Крищенком, завдяки якому Господні заповіді стали піснями.


— Вадиме Дмитровичу, я досі під враженням концерту. Я бачила, як люди (як і я) не могли стримати сліз. Якщо є такі люди — а їх був повний зал — чому ж таке непросвітлене, неосвячене життя? Чому вулицями увечері страшно ходити? Чи їх все-таки надто малий відсоток — тих, хто живе за заповідями, хто здатний почути, просльозитися, просвітліти, окрилитися від Ваших пісень?
— Відповідь не може бути однозначною. Відверто кажучи, Україна ще не відбулася. Маємо визнану іншими країнами державу, значимося на географічній карті, але чи визнали, усвідомили ми самі себе, ствердилися як народ?
Духу українського бракує. Абсолютно його не чути в Криму. Я відпочивав недавно в Євпаторії — жодної української газети, української пісні на танцювальних майданчиках, по радіо. Є дуже негативний вплив північного сусіда, вплив не тільки економічний, а й ідеологічний, моральний, хоч правильніше сказати — аморальний.
Український народ — роботящий, доброзичливий, ми були землеробами з давніх-давен, були доброчинними, великородинними, віруючими. Та ця моральність з часом щезає, як почалося за радянської влади, так, на жаль, не припиняється й нині. Зараз править той, хто має багато грошей. Не той, хто справедливий, чесний, вірує у Господа Бога, а той, хто нахапав грошей, він диктує.
Але є все-таки у суспільстві сили, ви самі бачили зал, заповнений людьми, які душею сприймають Господні заповіді і хочуть жити за ними. Наше телебачення, радіо накривають нас отими галасливими шоу, де не вимагається думати. Ми ж представили той проект, де не треба підстрибувати на стільцях, репетувати і махати в екстазі руками із запаленими ліхтариками мобільників чи запальничками. На нашому концерті треба прислухатися, подумати, а чи правильно я живу? Чи роблю так, як Господь заповів у своїх 10 заповідях?
У цьому вертепі шоу-програм нам треба повернутися до духовності. Чому ми такі? Тому що духовно гнобили нас віками, які вже там заповіді... Людина, яка звикла жити нечесно, найвище ставить гроші, їй переступити заповіді нічого не варте. Таких людей дуже багато. А бідність принижує людину, коли думаєш, мені ж треба якось жити, заробити десь копійчину. Може, я вчиню і не так, не по-Божому, але ж треба дітей годувати. А гріх маленький породжує ще більший...
Кожен повинен поставити собі мету – я почну з себе і долучу до цього ще своїх товаришів. П’ять, десять, не треба вседержавних масштабів, але відшукати, зібрати своє коло чесних, праведних людей маємо! Я для себе визначив декілька моментів: навіть коли гірко — не брехати, краще промовчати, якщо не хочеш казати, не злитися, не ображати. Де тільки можу, я говорю лише українською мовою, доброзичливо ставлюся до сусідів, якою б мовою вони не розмовляли. Треба нести інтелігентність, справедливість, щоб образ українця не створювався як негативний, що зараз відбувається.
Відповіді на всі ці запитання можна знайти у Святій Книзі, але нам захотілося перекласти її на нашу ліричну пісню. Щоб вона прозвучала не як якась канонічна догма, наказ, а доброзичливо, щиро, довірливо, щоб люди почули заповіді мовою пісні. Ми оправили концерт танцями, які передають динаміку, неспокій української душі, вічну її боротьбу. Кожна заповідь – це боротьба між тим, чого хоче Господь, і тим, чого домагається диявол. І хай не буде в тебе інших Богів, не сотвори собі кумира, не промовляй ім’я Господа всує, шануй батька і матір, не вбий (але не тільки фізично, а й не вбий законом, не зажени ближнього в нужденність, яка вбиває, не знищуй духовно), не укради, не чини перелюбу, не свідчи неправдиво проти ближнього свого.
Ми запросили блискучих артистів, більшість з них народні, навіть було двоє Героїв України – Дмитро Гнатюк і Анатолій Паламаренко. Були й молоді цікаві виконавці – Михайло Брунський, Дмитро Андрієць, Ольга Ошитко. Мені здається, саме завдяки їхньому талановитому виконанню цей дух Господній передався залу і наступило якесь просвітлення і очищення.

— Ваш слухач – напевне ж, не ті, хто «тащиться» від епатажно-примітивної оголеної естради. А як залучити до цих вічних цінностей якомога більше людей – особливо молодь? Це мають бути якісь особливі пісні – щоб, як тепер кажуть, «дістало», зачепило, розбудило кожного?
— Молодь, на жаль, вже вихована в традиціях не зовсім моральних, і винні в цьому і школа, і інститути, і, в першу чергу, родина. Мовляв, такий нині світ, знай дисципліну, будь наполегливим, навіть жорстоким, щоб вижити. Але як бути громадянином своєї країни, людиною, з якої можна брати приклад, як бути гарним сім’янином, як дотримуватися моральних принципів, цьому, на жаль, не вчать. Нині побутує така тенденція — бери сьогодні все, що можеш взяти, бо завтра може не настати. І ці нестабільність і тимчасовість підтверджуються нашим життям. Сьогодні вклав гроші у банк – завтра вони пропали, приватизував хату – завтра якийсь документ вийде, що ці документи неправильні, треба інші, взяв кредит – відсотки раптом зросли. Хочеться стабільності, визначеності і в державі, і в душі!
Тож нас більше виховує життя, ніж школа. Дай, Боже, якщо прикладами моральності є батько і мати. Бо вчитель зараз не дуже «обдарований» зарплатою, за подарунок може зробити з посереднього учня відмінника, а потім ця посередність приходить до влади...
Мені досі подобається книжка американського письменника Джека Лондона «Мартін Іден». Як він себе творив, гартував, як прагнув досягти мети. Людина мисляча повинна творити себе сама! І усвідомити, зрештою, що без вічних цінностей, без тих же заповідей Господніх можна прожити все життя, але так і не стати Людиною.
На жаль, багато негативних факторів прийшло з новим часом. Алкоголь, наркоманія, продажність, телебачення, яке пропагує це. Але я от не уявляю, як може хлопець мати дівчину, а згодом дружину, яка палить? Був такий випадок, на якомусь моєму творчому вечорі одна народна артистка за сценарієм підходить до мене, запрошує на танець і співає при цьому. Коли вона дихнула на мене — це був такий нікотин, я думав, гепнуся на тій сцені. Тож, дівчата, бережіть хлопців!

— Колись був «культ особи». Чомусь вічним залишається «культ грошей», золотого тільця. Чому нема і чи визріє колись у суспільстві «культ культури» — мистецтва, духовності, людської досконалості? Справжні художники, музиканти, співаки, письменники, поети – і Ви, зокрема, дуже багато робите для цього. А суспільство, держава, влада – що роблять вони і що повинні робити, щоб «сон розуму і душі не породжував звироднілих духовних чудовиськ», які неспроможні усвідомити себе народом, мати державу, у якої є майбутнє?
— Кожен повинен відповідати за себе. В державних кабінетах у нас, на жаль, сидять здебільшого не інтелігентні і далекі від культури люди. Вони не дуже підтримують національне, українське, культурне відродження. А ми мусимо відродитися як українська високодуховна нація. Неприпустимо, щоб міністри навіть сумнівалися у доцільності української мови в школах східної України чи Криму, бо там, мовляв, багато «русскоязичних». Треба, щоб вони були переконані, що кожен громадянин української держави, де б він не жив — чи в Криму, чи на Донбасі, мусить знати й шанувати українську мову. Мало у нас істинних поборників українства серед тих, хто «з портфелями», тому якщо й проводяться якісь патріотичні духовні заходи, вони не завжди підтримуються державою. Та взяти навіть наші «Десять Господніх заповідей»: і афіші були розклеєні, і реклама всюди була, здавалося б, чиновники повинні зацікавитися, прийти, подивитися, навіть приклад іншим подати, тим більше, у них в залі є безкоштовний цілий ряд. Але їх не було...
— То що ж нам, сьогоднішнім студентам Її Величності Культури, робити? Телерадіоефір, естрада, сцена ні за якими Божими заповідями не живуть. Тепер у моді тільки шоу, а хто контролює естрадні і телевізійні майданчики, тобто, хто платить – той і замовляє, але ж не тільки музику, а значно більше – ідеологію. Як спромогтися не танцювати під чужу дудку (а за щось же треба жити), як вберегти душу – і свою, і народу, і держави?
— Дорогу життя, успіху осилить оптиміст. Будьмо оптимістами з вірою у те, що ми можемо зробити, можемо осягнути, якщо ми будемо вірити, то обов’язково осилимо. Тяжко нині Україні, але давайте виховувати в собі той оптимізм, яким ми маємо керуватися. Треба дуже хотіти, незважаючи ні на що, не схилятися, шукати виходи. Шукати, де себе реалізувати. Мають бути хист і велике бажання. Звичайно, добре, коли до цього приплюсовані гроші, але якщо немає, треба шукати можливості, де можна виступити, щоб пропагувати, сіяти в людські душі справжнє мистецтво, вічні цінності. Треба себе виховувати, скажімо, не тільки співаком, а й менеджером, вміти запропонувати себе. Навіть знамениті зірки роками чекають запрошення, а їх немає, десь блиснуло — і нема.
Справді, індустрія випуску співаків, артистів працює, як конвеєр, але де ж вони? Десь підтанцьовують, підспівують. Що тут порадиш. Є у мене така молитва, я завжди її у скрутну хвилину згадую: Господи, дай мені сили змінити те, що я можу змінити, дай мені терпіння прийняти те, що я не можу змінити, і дай мені розуміння і мудрості розпізнати перше і друге.

— Дякую за інтерв’ю, за мудрі настанови!

Розмовляла Юлія КАЧУЛА,

студентка Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв

http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=9997

Вадим Дмитрович КРИЩЕНКО передав у дарунок для редакційної бібліотеки «Кримської світлиці» нову книгу своїх поезій. Пропонуємо увазі читачів невеличку добірку з розділу книги, який називається

Дощинки на вечірньому вікні

ПИТАННЯ І ВІДПОВІДЬ

Себе я запитаю сам –
І відповідь знайдеться поряд:
Для мене Батьківщина там,
Де українською говорять.

УСІ МИ РІВНІ

Накрався – і зробився паном,
В очах у нього тільки гривні.
…Але за цвинтарним парканом
Усі ми рівні.

ЧОГО ТАК?

Чого повелось так? – шукаю поради,
Питав не одного, не двох і не трьох…
Чим ближче до влади, тим далі від правди,
Як ближчає трон – даленішає Бог.


ЛЕДАЧА ЗВИЧКА

Відженімо вже ледачу звичку –
Все не так… А скаржитись кому?
Краще запалити тихо свічку,
Аніж гучно лаяти пітьму.