СЛАВА ТОБІ, ГАМАЛІЮ!

«Слава тобі, Гамалію,
На весь світ великий,
На весь світ великий,
На всю Україну,
Що не дав ти товариству
Згинуть на чужині!»
Тарас Шевченко

3 червня біля Будинку культури в селі Стопчатів Івано-Франківської області відбулися урочистості з нагоди відкриття та освячення пам’ятника сотенному Української повстанської армії «Гамалії».
Саме у цьому селі 1893 року народився вірний син своєї матері-України, у майбутньому відважний воїн, досвідчений і справедливий командир, який врятував не одне повстанське життя, — Василь Скригунець.
Зранені Карпати стогнали від незагоєних ран Першої світової війни. Галичани кинули виклик долі і на уламках Австрійської монархії проголосили власну державу. Але на заваді українському розвитку стали поляки, і галицька юнь взялася рятувати рідну землю. До Гуцульського куреня УГА, створеного в Коломиї наприкінці листопада 1918 року під орудою Гриця Голинського, записувалися лише добровольці. Був серед них і 19-річний Василь.
Напоєний духмяними пахощами гірських трав, славою минувшини, про яку розповідав батько — стопчатівський ґазда, майстер на всі руки Микола Скригунець, Василь виріс палким патріотом своєї землі і готовий був віддати за неї найдорожче – власне життя. Так боролися і його пращури, коли на підступах до карпатських перевалів стіною заступили шлях батиєвим кочівникам.
Василь подався до Січових Стрільців, як старшина пройшов із боями від Львова до Києва й Одеси, хоробро й завзято бився з польськими і московськими окупантами.
Після прикрих поразок у перших українських національно-визвольних боях Василь Скригунець, як і його побратими по зброї, боротьбу не припинив, вступив до грізної і ненависної польській владі Української військової організації, став членом ОУН з перших днів її народження 1929 року. У той же час здобував вищу освіту у Празькому університеті.
Впродовж усього життя переслідувався польською, німецькою, радянською окупаційними владами.
1943 року вишколював у рідних Карпатах стрільців у таборі УНС. 1944 року 51-річний український старшина створив і очолив сотню важких скорострілів «Черемош», яка увійшла до складу куреня «Гуцульський» під орудою командира «Книша» — Дмитра Горнякевича. Воював, незважаючи на вік, завзято. Сотня, очолена геройським командиром, здобула не одну перемогу над «пайдьошниками».
Через рік «Гамалія» передав сотню молодому командирові з Жаб’я «Чабанові» — Іванові Скульському, а сам був призначений на відповідальний пост заступника шефа зв’язку Коломийського окружного проводу ОУН. Вищий провід належно оцінив набутий у лавах УВО і ОУН величезний підпільний досвід уже немолодого повстанця.
Партизанські закони були суворі, до порушників військової дисципліни іноді застосовувалися і виняткові методи покарання. Коли восени 1945-го року група стрільців УПА на території Березова була обмовлена провокатором, саме «Гамалія» примчав на коні у той момент, коли їх вишикували перед сотнею і збиралися розстріляти.
— Дмитре, не бери гріх на душу, хлопці не винні! – рішуче промовив до «Скуби». Якщо ми своїх будемо стріляти, хто ж тоді воюватиме?
Життя повстанців було врятоване.
1947 року уславленого командира бачив тоді 8-річний Михайло Томащук. Він згадує про те, як сільські аматори одного вечора показували в читальні якусь виставу. Несподівано усі актори кудись зникли, і на сцену рішучим кроком вийшов широкоплечий, з довгою, майже до грудей бородою бандерівець. Куртку перехрещували кулеметні стрічки, за поясом гранати. Зал завмер. Погляд уважний, зосереджений, спокійний. Тоді вже всім було зрозуміло, що зрадливий Захід кинув наш визвольний рух на розправу Сталінові, тому «Гамалія» промовив приблизно так: «Слава Україні! Ми не схилилися перед поляками і німцями, не схилимося перед більшовиками, а якщо прийдуть американці — будемо бити і їх!»
Приблизно за півгодини до читальні вдерлися гарнізонники, але повстанців уже не застали. Такими були перипетії партизанської війни, полум’я якої у борні зі стократ переважаючими силами окупантів поступово згасало. Вони наполегливо вишукували останні вогнища підпілля, щоб немилосердно їх знищувати.
15 травня 1948 року на небокраї з’явилося багряне сонце. Для сотенного «Гамалії» та його друзів воно зійшло востаннє. У Щербаковій Подині, що біля села Верхній Березів Косівського району, разом із ним перебували «Ганджа» — Петро Скільський, «Грізний» — Дмитро Негрич, «Зірка» — Іван Урбанович, «Стародуб» — Микола Арсенич.
Того дня на зв’язок із ними вийшла жінка з Верхнього Березова. Її вислідили чекісти і тут же, у лісі, катували так, що з рук повилазили поламані кістки, а потім з живої почали здирати шкіру. Цих звірячих знущань вона витерпіти не змогла і показала карателям, де знаходився бункер. Мимовільним свідком трагедії був хлопець Іван Васкул. Чекісти заарештували його і наказали йти з ними. Схрон, що був на дні провалля, воронням обсіли енкаведисти. З нього вийшов з піднятими руками «Ганджа», але несподівано вихопив зброю і застрелив одного чекіста. Сам, скошений кулями, скотився до потічка. За ним спробував вихопитися нагору «Грізний», але був убитий, коли висунувся з люка, і провалився назад під землю. Цілий день чекісти викурювали з бункерів повстанців димовими шашками, пропонували здатися, виходити нагору без зброї з піднятими руками. Але відповіді не було. Під вечір Іванові наказали підняти люк, і коли він це зробив – несподівано зіштовхнули у схрон. В диму і темряві він нічого не бачив, але чиркнув сірником і просунувся вперед. Знайшов нари – на верхніх лежав, як потім з’ясувалось, «Гамалія», на його грудях хлопець побачив пістолет, на нижніх нарах лежав «Зірка», а неподалік – «Стародуб».
Потрапити до рук ворога живими повстанці не захотіли і застрелилися. Воліли померти стоячи, ніж жити на колінах.
Знаковою постаттю на відкритті пам’ятника сотенному «Гамалії» був доброволець у рядах УПА, український поет, перекладач, літературний критик, голова Української всесвітньої координаційної ради, Герой України Дмитро Павличко, який теж, як і легендарний повстанець Василь Скригунець, народився у селі Стопчатів.
— Цей пам’ятник – образ людини, яка готова вмерти за свою Батьківщину, — сказав Дмитро Васильович, відкриваючи урочисте зібрання. — Придивіться до рис його обличчя — це мужня, впевнена у своїй правоті, сильна, нескорена окупантами і загарбниками людина. Мій тато, коли я був хлопчиком, показав у стопчатівській церкві на широкоплечого юнака: «Дивися, Дмитре, це Січовий Стрілець». Я пам’ятаю його кептар, сорочку, світле молоде обличчя. Він був батьком і організатором УПА Коломийського загону. Це пам’ятник не лише йому, а величі духу Української повстанської армії, українського народу. Сьогоднішня подія має всеукраїнський характер за своєю змістовністю. Це людина, яка подає приклад, як бути патріотом не на словах, а на ділі. Герої не вмирають, сотенний «Гамалія» буде жити вічно в людській пам’яті.
Привітали людей, а їх зібралося близько півтисячі — з Коломиї, Космача, Львова, Чернівців, Києва — владика Миколай з Коломиї, стопчатівський священик отець Володимир, отець Микола, після чого відправили панахиду за загиблими повстанцями та освятили пам’ятник.
Дмитро Павличко запрошував до слова побратимів з сотні «Гамалії» — Мирослава Симчича («Кривоніс»), Василя Томича, Василя Ігнатюка, автора пам’ятника Романа Захарчука з Коломиї, Ганну Малкович — ініціатора події, котра запропонувала встановити цей пам’ятник, письменника-літописця визвольної боротьби в рядах УПА Михайла Андрусяка.
Після урочистостей відбувся концерт, організований директором Будинку культури Стопчатова Оксаною Морикіт, захід вела її чарівна донька Світлана. Бадьоро, натхненно, від усієї душі співали на концерті народних та повстанських пісень об’єднаний хор «Березуни» (керівник Ганна Малкович, музичний керівник Михайло Геник), народний чоловічий аматорський колектив «Кришталь», колектив «Спас» (керівник Василь Гоянюк), стопчатівський народний аматорський колектив духовної пісні (керівник Петро Паланюк), вокальний жіночий ансамбль «Мальви» (керівник Олеся Шкрібляк), чоловічий вокальний ансамбль вояків ОУН-УПА Коломиї (керівник Ольга Руданець).
На цих урочистостях я познайомилася з людиною, яка пройшла усі лихі випробування війни, у котрої й досі при спогадах бринять сльози на очах, ветераном-учасником бойових дій ОУН-УПА Михайлом Гоянюком.
— Я народився у селі Спас. У 1945 році мусив тікати з хати, аби мене не виселили до Сибіру. Мати і батько були в партизанах. Семеро моїх братів і сестер убили більшовики. Я був дуже спритним вояком. Пам’ятаю, одного разу більшовики мене оточили, зі зброєю, собаками, а я заліз на граба і з дерева на дерево перескакував і так врятувався. Вони вводили своїх людей до УПА, які знищували її зсередини. І зараз відбувається те саме на державному рівні. Настав час, коли люди віддають душу і життя заради грошей, а не ідеї. Як не вистачає зараз таких Гамаліїв!
Тарас Шевченко змалював образ козацького ватажка таким, якими були справжні козаки: хоробрий, завзятий, кмітливий. Він завжди там, де потребують його допомоги. І як би не намагалися принизити і зруйнувати в усі часи Україну, вона є і буде доти, поки спроможна буде наша земля народжувати таких вірних синів-захисників, як Василь Скригунець — Гамалія.

Юлія КАЧУЛА
с. Стопчатів,
Івано-Франківська oбласть
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=10398