«ПИСЬМЕННИК МАЄ БУТИ В ОПОЗИЦІЇ...»

НАПЕРЕДОДНІ 90-ЛІТНЬОГО ЮВІЛЕЮ, ЯКИЙ ПАТРІАРХ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ, ЛІТОПИСЕЦЬ НАШОЇ ЕПОХИ АНАТОЛІЙ АНДРІЙОВИЧ ДІМАРОВ ВІДЗНАЧИВ 17 ТРАВНЯ, «КРИМСЬКА СВІТЛИЦЯ» ПОБУВАЛА У КИЄВІ В ГОСТЯХ У ПИСЬМЕННИКА
* * *
— Зі святом Вас, шановний Анатолію Андрійовичу! Ваші 90 ювілейних літ, напевне, увібрали в себе усі лиха і випробування, які випали на долю українського народу. Щоб врятувати дітей під час розкуркулення і репресій, Ваша мама записала Вас з братом на своє дівоче прізвище, бо батько – Андроник Гарасюта – був добрим господарем, а тому не вписувався в радянську колгоспну систему. Ви пережили страхіття Голодомору і найкривавішу Другу світову війну, воювали, партизанили, смерті дивилися у вічі, кілька разів були поранені. Таких ветеранів війни, які справді воювали, зараз дуже мало залишилося.
Скажіть, яке Ваше ставлення до Дня Перемоги, що відзначався у нас недавно? Як його нам, молодим, сприймати, бо, наприклад, у Львові, Тернополі місцева влада заборонила ходити з червоними прапорами, під якими помирали солдати; у той же час в Криму носяться з портретами Сталіна – нібито без нього не здолали б Гітлера. Але чим той Сталін кращий, коли саме за його правління були і Голодомор, і репресії, і мільйони жертв у таборах?
— Я ніколи не співав і не танцював у День Перемоги. Нікому з нас, дев’ятнадцятилітніх хлопців, які тільки закінчили школу, не дали вступити до університетів. Сталін готувався до нападу на Німеччину. В 1940 році після школи я мріяв вступити до Харківського університету, але нас усіх постригли і — в армію. Рік муштрували у неймовірно важких умовах. Ми вчилися тільки наступати, нападати, про оборону було навіть заборонено згадувати. Над нами, вчорашніми десятикласниками, так знущалися! Командир взводу і його помічники, як правило, безграмотні, 3-4 класи закінчили. Вони нас ненавиділи, їм здавалося, що ми з них насміхаємося. Що вони з нами виробляли, куди тій дідівщині! В найлютіші морози ми не мали права цілий день опускати шапки на вуха. У багатьох вуха висіли обморожені. Не мали права надіти щось тепле на ноги — тільки благенькі онучі і чоботи. Весь час нишпорили по наших тумбочках і все тепле, що присилали з дому, забирали. А наш командир — особлива звірюка, мене дуже зненавидів після однієї пригоди. Жили ми у величезній казармі з єдиною піччю, яку ледве топили, щоб ми не дуже ніжились. Спали на матрацах, набитих соломою (і то небагато дозволяли набивати), солом’яні подушки і ковдри, такі благенькі. Був один вихідний день на тиждень, і ми до тієї грубки лізли, як мухи. І я якось підійшов до неї, руку засунув між стіною і грубкою, дивлюся – щілина, і там наче тепліше. А я від недоїдання, від цієї муштри був худий, як тріска, тому просунувся між грубкою і стіною та й одразу заснув навстоячки, ми ж недосипали. Мертво заснув. Скомандували на обід, де Дімаров, де боєць Дімаров? Або його шпигуни захопили, які облягли полк, або диверсанти, або сам утік до диверсантів. Весь полк погнали замість обіду шукати Дімарова. Шукали, шукали і нарешті хтось заглянув за грубку — осьо він. Коли вони мене витягали з-за грубки, я так розпухнув, чи від тепла, чи від сну, ледь мені руки не відірвали, так витягали. Сам полковник, командир полку, наказав дати мені 10 діб гауптвахти, губи — як ми називали. Ну і влетіло, звичайно, командиру взводу за те, що він мене прогавив, йому теж чортів дали. Я на губі 10 днів блаженствував, хоч там давали хліб і воду, більше нічого, і цементна підлога, але чомусь дуже добре топили, і командира взводу над головою не було. То я за 10 днів там так відіспався!
Коли оголосили війну — ми всі кричали «ура», раділи, дурні, бо дивилися на командира взводу і кожен думав: «Тепер ти, гад, з німцями будеш воювати, а не з нами!» Але він недовго й воював, дістав кулю, хто в нього вистрілив — чи німець, чи хтось із хлопців — не знаю. Ось таке було страшне навчання.
А за місяць до того, як Гітлер напав, наш полк вивели в ліс, на кордон. Спали в наметах, дали парадну форму, чоботи нові. Дали німецько-російські словники, і ми зубрили. Політруки казали, що через два тижні ми будемо в Німеччині. Але Гітлер випередив Сталіна на ці два тижні, тому такий страшний розгром був у 1941 році.
Голодомор 1932-1933 років — це був перший сталінський геноцид українського народу. Ще один геноцид — коли гнали німця з України. Після Сталінграда був даний наказ мобілізувати в армію чоловіків від 16 до 65 років, ніякого лікарняного обстеження не було, брали усіх підряд — сліпих, глухих — і беззбройних кидали на німецькі кулемети. Під Ізюмом 10 тисяч загинуло! З нашого села замели всіх. Пригнали у напівзруйноване місто за Святогорським, не давали зброї ніякої. Вранці нас вишикували — 500 душ, це було взимку, мороз стояв, притягли сани накриті. Старшина каже: «Сейчас будем давать вам оружие». Я думав, що там гвинтівки, чи ще щось. Відкрили — а там лежить цегла навпіл розбита. «Берите по одной, помногу не берите, потому что не хватит». Що робити, ми взяли, і нас погнали до замерзлого водосховища, величезного, як озеро, аж крига дзвенить. Під’їхав п’яний в дрезину полковник, йому жарко, в кожусі, і політрук. «Ну, здравствуйте, орлы, сейчас вы будете искупать вину свою кровью, немца ждали и жили под немцем» (хоча я, коли німці захопили моє село, організував партизанський загін). «Видите (а з іншого боку водосховища завод, тільки труби виглядають, і велетенський мур) — там залегли немцы, бегите туда, бросайте кирпичи через забор, перелезайте, немцы подумают, что это гранаты, упадут на землю, а вы нападайте на них, забирайте оружие и так вооружайтесь».
Мене врятувало те, що я до того вже встиг понюхати пороху, і в атаки ходив не раз, я знав, що таке кинджальний вогонь кулеметів, викошує все, ніхто живим не залишається. Переді мною душ 30 було, коли вдарили кулемети. Я не чекав, коли куля мене знайде, а упав на лід, а ці трупи накривали мене, свистіли кулі, я обличчям до криги. Німці почали нас відстрілювати з мінометів «квакаючими» мінами, ця міна летить, ударяється об кригу, підскакує метрів на три угору, тоді вибухає, і всі осколки розлітаються. Коли міна біля мене вибухнула, я провалився у пітьму, отямився вже в госпіталі. Я лежав із тією цеглиною в руках, примерзла...
Хлопців теж привезли, важко поранених, хто без руки, хто без ноги. Вони казали, що з 500 душ якщо 10-15 вижило — то це добре. То що ж це було, як не знищення — навмисне! — українського чоловічого населення?
Коли Київ мали брати і Жукову доповіли: «Товарищ маршал, у нас же плавсредств нет, как мы будем переправляться?» — той відповів — «По хохлам переправитесь!». Тому в мене немає ніякої причини радіти 9 травня, для мене це день жалоби, з мого класу один я уцілів, чого я буду танцювати і співати? Війна — це дуже страшна річ. Я не чув на війні ні разу, щоб кричали «За Родину, за Сталина» — при мені не кричали, і я не кричав, тільки мат-перемат. Коли кулі свистять — жити ж хочеться. Не треба оспівувати цю прокляту війну...

— Нещодавно у «Кримській світлиці» до 70-річчя початку оборони Аджимушкайських катакомб була опублікована поема Станіслава Зінчука «Аджимушкай» — про долю покинутих напризволяще тисяч радянських воїнів і мирних людей, жінок, дітей (18 тисяч! — командування не змогло організувати їхньої евакуації), які, щоб не здатися ворогу, пішли в катакомби. Цьому передувала невдала Керченсько-Феодосійська операція кінця 1941 – початку 1942 років. Це правда, що Ви брали участь у цій операції, воювали в Криму, і що Вас тоді було поранено? Читачам «Кримської світлиці», особливо кримським, дуже цікавий цей факт. Ви не могли б розповісти про Вашу участь у боях за Крим? Як у тому страхітті, хаосі, коли командування і партійно-господарське начальство евакуювалися з «потопаючого» в крові Криму підводними човнами, Вам пощастило врятуватися?
— Недовго я в Криму повоював. Під Камиш-Буруном з десантом висадився, тоді ж Керч захопили наші війська, щоб німця вибити із Криму, але зазнали фіаско. Тому я не встиг довго повоювати. Нас скинули у воду, тільки дісталися берега, німець став гатити з дальнобійної артилерії, почали окопуватися — і більш нічого не пам’ятаю. Хлопці казали, що біля мене вибухнув снаряд, непритомного мене, слава Богу, не кинули, встигли підібрати. Ще одна контузія, ще одна порція осколків. Я в могилі буду ржавіти, а не гнити, заліза в мені повно! І досі вилазить, починає спочатку чухатися, а потім — на тобі, вилазить осколок.

— Якщо перекинути місток у сьогодення – від того командування військами в Криму, що чомусь не пішло разом зі своїми бійцями у катакомби (відомо, що фашисти захопили тоді у полон від 70 до 100 тисяч солдатів). З ким із теперішніх політиків-командирів (восени ж – вибори до Верховної Ради!) Ви, образно кажучи, пішли б у розвідку?
— Та ні з ким! Політика — це дуже брудна справа. Я відхрещувався, мене теж висували не раз у Верховну Раду. Я вважаю, що письменник, якщо в нього є совість, якщо не лізе за ласим шматком, має бути в опозиції до будь-якого уряду, навіть найкращого. Він має стояти на боці народу і в жодному разі туди не лізти, на оці подачки, ордени. У всьому світі не роблять шоу з цим врученням орденів, а у нас ще з радянських часів це почало потворно запроваджуватися, й досі відвикнути не можемо.

— Українцям нещодавно знову підкинули тему для сварки – нашумілий скандальний російський фільм «Матч» про нібито історичну подію – матч київських футболістів з гітлерівською командою, де україномовні персонажі – націоналісти, негідники, зрадники, поліцаї. Як українському суспільству ставитися до таких ін’єкцій у нашу українську свідомість? І що протиставити? Бо от поговорили, скажімо, про екранізацію «Чорного ворона» Василя Шкляра – і не чути більше. А що Ви хотіли б, якби була така можливість, щоб екранізували з Ваших творів?
— І протестувати, і своє робити, і історію свою знати й шанувати! Я написав свого часу таку річ, яка дуже дається до кіно, але ніхто не цікавився, українською мовою дуже мало читають, а режисери особливо. Це «Порцелянові чоловічки». Як комуністи, програвши все на світі, пішли в підпілля і вирішили відновити заново Радянський Союз. Викликали дух Брежнєва, а описується вже наш час. Я не закоханий у свої твори, вони мені подобаються, поки я пишу. А потім як ото дитя вредне — вже власним життям живе. Але ніколи не переробляю, не доробляю. Змушений був лише доробляти, доставляти те, що викидалося нещадно цензурою. Роман «І будуть люди» видали, нарешті, повністю, а там же і про голодовку, колективізацію — все тоді вичистили, викинули третину книжки. Також роман «Біль і гнів», за який я отримав Шевченківську премію, — це твори, які, вважаю, можна і треба було б екранізувати — у них наша доля.

— Кілька років тому «Кримська світлиця», щоб трохи стрепенути читачів, нагадати про наші духовні цінності, провела конкурс (я була його ведучою) на визначення двадцяти найспіваніших, найзнаніших, найпопулярніших українських пісень. На перше місце, до речі, читачі поставили «Два кольори» О. Білаша і Д. Павличка, там була і «Пісня про рушник», й «Червона рута», «Розпрягайте, хлопці, коней», «Чорнобривці», «Ой у лузі червона калина і, зрозуміло, «Ти ж мене підманула». А які пісні любите Ви, що слухаєте, що співаєте?
— Я погоджуюся з вашою прекрасною пісенною двадцяткою, але на перше місце поставив би пісню на слова Віктора Баранова «Українці мої», вона дуже сильна. Додав би «Києве мій» Дмитра Луценка, «Степом, степом», «Я козачка твоя» у виконанні незабутньої Раїси Кириченко. До речі, за кордоном, якщо таку пісню вічну напишеш, то весь вік живеш з цього, і онукам вистачає. Читав, що поетеса, яка свого часу написала слова до бразильського танго, стала мільйонеркою.

— Нинішній предстоятель Української греко-католицької церкви кардинал Святослав Шевчук в одному з інтерв’ю на запитання, що ми можемо протиставити нахабному просуванню так званого «русского мира», відповів лаконічно і мудро — розбудовувати свій, український світ! Але як, коли українські книга, пісня, фільм, а тепер навіть мова не можуть пробитися до українця? Може, в нас самих, в українцях щось треба змінити, щоб це сталося? Анатолію Андрійовичу, Ви — українець вже 90 літ! Може, українці раніше іншими були? Невже й справді голодоморами і війнами, репресіями, страхом оцим витравили з нас український ген? Але ж Ви самі, наприклад, називаєте Волинь другою Батьківщиною, з теплотою згадуєте про цей край (мені це особливо приємно, бо мої дідусь і бабуся там живуть), кажете, що у Вас там «проснулася національна свідомість».
— Волинь — це справжня Україна! Якщо я і був сталіністом раніше, то звідти вже повернувся націоналістом, незважаючи на те, що працював у партійній газеті. У Луцьку я з’явився, коли в Ковелі ще німці стояли. Але НКВД вже працювало на повну силу. Воно якраз навпроти нашої редакції було, мур, металеві ворота — вищі за двоповерховий будинок. Одного разу підходжу до вікна, ворота відчиняються — і звідти суцільним потоком по 8 людей у ряд — жінки з дітьми, діди, молодь, а по боках — енкаведисти з собаками і автоматами. У мене було таке враження, що це вся Волинь іде, кінця-краю немає.
Людей гнали на вокзал, там набили у теплушки і всіх — у Сибір, де половина перемерла, в Сибіру їх викидали прямо в сніг — «обустраивайтесь». Дружина розповідала, що на базі луцької гімназії почали створювати ВНЗ, на фізико-математичному факультеті набрали групу з 17 студентів. Приходить одного разу на заняття — нікого немає, порожня аудиторія, підходить до директора, а той каже: «Не журіться, ваші студенти поїхали до Сибіру, вони тепер там будуть вчитися»...
Ми не маємо права про це забувати. Як забудемо — тоді вже точно перестанемо бути українцями.

— Мої дідусь із бабусею прожили разом вже більш як піввіку. А скільки Ви разом з Вашою половинкою – Євдокією Несторівною? І взагалі – чи важко знайти у житті таку половинку, як ви удвох «знайшлися»?
— Дві подружки приїхали до Луцька в педінститут аспірантками у 1944 році, як тільки місто було визволене. На той час я був заввідділом газети, старша подружка закохалася у мене, і щоб мене заманити, вона організувала свої іменини. А так як дівчина сідає серцем ближче, то вона й сіла біля мене праворуч. Але ж не знала, що я на праве вухо глухий як пень — після контузії. А моя дружина майбутня сіла з лівого боку, і щебече, от ми з Євдокією й договорились до того, що я її провів додому.
Ми одружилися у 1948 році. Разом — вже 64 роки. У мене дуже мудра і терпляча дружина, коли за роман «І будуть люди» мене звинуватили в антирадянщині і на тривалий час викреслили з літератури, ми жили тільки на її бідненьку зарплату, вона ще не встигла кандидатської захистити — але я не чув жодного її докору. Я це дуже цінував і ціную.

— Чула про Ваше незвичайне захоплення – колекціонування рідкісних каменів, про те, що на якомусь із них видно образ Божої Матері. Чим Ваша колекція знаменита і чим, зокрема, її поповнив наш Крим?
— Напевне, то від мого вимушеного знайомства з геологією, коли мене намагалися відлучити від літератури. Треба було на щось жити. Я зійшовся з геологами, з ранньої весни до пізньої осені ходив з ними по горах, щось заробляв там, 7 років на Памірі провів. Написав повісті «Вершина» і «Поема про камінь». У довідниках Міністерства геології у Москві я значуся як видатний російський геолог!
Гори мене духовно перебудували, так що вдячний «рідній партії», що направила мене туди. Я став фахівцем з кольорового каміння. А почав його збирати саме в Криму.
Кремінь з образом Божої Матері валявся у мене років п’ять, поки щось мені не підказало — спробуй розрізати. Так що зри не лише в корінь, але й у камінь!

— Що Ви побажали б з висоти Ваших мудрих українських літ нашим читачам? Як зберегти українську душу, українську Вітчизну?
— Треба розмовляти українською рідною мовою, якою розмовляли твої діди і прадіди. Вона бринить в тобі, хоч зараз багато хто зрікається. Вона того варта, у світі вона наймелодійніша — разом з італійською. Треба шанувати свою мову, бо наша мова — це кладезь українськості. Слова увібрали у себе все — і побут, і мислення, все життя, тому мову треба берегти і збагачувати, відшукувати нові слова. На Черкащині, де ми років 20 прожили, є куточки, де збереглася істинна мова. Григорій Тютюнник, мій побратим, у «Вирі» так колоритно описує, як сваряться жінки. Я питаю: де ж ти таке взяв? Він розповів: поїхав у Чорнобаї (це Черкащина, поруч з Полтавщиною) в гості до жінчиного брата. Ніяк та сцена у нього не виходила, от свояк і підбив. Пішли вони до річечки, де жінки перуть полотно, яке тоді на траві сохне, відбілюється. Свояк у чоботях пройшов по болоту, тоді по полотну, а тепер, каже, давай заліземо в очерет, і як жінки надійдуть — ти тільки записуй!
Ну, може, не у такий спосіб, як я розповів, але — вивчайте, досліджуйте, плекайте і захищайте нашу мову!

— Від імені «Світлиці» і «світличан» ще раз вітаю Вас, шановний Анатолію Андрійовичу, з ювілеєм! Замовляємо інтерв’ю для «Кримської світлиці» на Ваше 100-ліття!

З ювіляром спілкувалася
Юлія КАЧУЛА
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=10372