СОНЯЧНЕ СЕРЦЕ ГУЦУЛЬЩИНИ

Саме у ці дні «серце» Гуцульщини — знамените село Космач відзначає своє 600-ліття. У надзвичайній казковій карпатській місцині розташоване це село, але не місце його прикрашає, а небайдужі, талановиті, щедрі душею люди, котрі творять славу й історію Космача. Про це — наша розповідь.
Перша письмова згадка про Космач датується 1412 роком. Втім, науковці виявили тут залишки стоянки первісних людей. У 1994 році археологи під час розкопок на присілку Медвежому дослідили досі невідомий науці солевидобувний центр, якому три тисячі літ. Згадки про Космач є у дослідженнях польського фольклориста Оскара Кольберга, у праці Володимира Шухевича «Гуцульщина» і багатьох-багатьох інших, але й до сьогодні достеменно не відомо, що ж означає Космач і скільки йому насправді років. Щоб прояснити ситуацію, дослідники зверталися до фольклору, до столітніх бабусь та дідів і, зрештою, довідалися, що «столиця» Гуцульщини зародилася з присілка Завоєли. Кажуть, там колись був гарний тисовий замок — про це й досі співається в коломийках. А ще переказують, що у Космачі були (та, напевне, й залишаються!) такі жінки й дівчата, які просто зачаровували чоловіків: легендарний ватажок опришків Олекса Довбуш знайшов тут собі любаску. Тут, правда, й загинув — від зради... В Космачі є якась сила, якась особлива енергетика, яка притягує і наснажує всіх, хто сюди завітає.
Мовознавці тлумачать назву Космач — як «Келія Сонця», адже в космацьких одежі, вишиванках, тканих виробах, писанках переважають жовтогарячі барви. Це підкреслює навіть розташування Космача: село лежить у великій розлогій долині поміж горами й нагадує великий соняшник – у центрі соняшниковий диск, а 32 присілки – його пелюстки або сонячні промені.
Господарює у цьому карпатському сонячному краї сільський голова, а ще — письменник, журналіст, громадсько-політичний діяч, етнограф, фольклорист, писанкар, вишивальник, заслужений майстер народної творчості України Дмитро Онуфрійович ПОЖОДЖУК. Нещодавно він повернувся з Франції, де відбулося відкриття його особистої виставки українських вишиванок.
— Пане Дмитре, як ви стали займатися такою, скажемо, не чоловічою, на перший погляд, справою, як вишивання?
— Коли я навчався ще у першому класі, в школі був гурток вишивання, котрим керувала вчителька Мирослава Бойчук. Мене захопило це заняття, але в той час нитки були дуже дорогими, тому, зіпсувавши у перших мистецьких спробах все, що нишком забрав удома, добряче отримав від матері на горіхи. Я так переживав, що аж захворів! Лежу в лікарні, вже й не кашляю, бо всюди болить. Прийшла мене провідати збентежена мати, а тут моя перша вчителька. Вона мамі й каже: «Ви його не лайте, він нічого поганого не робив, краще давайте йому ниточок, якийсь непотрібний клаптик тканини — хай вишиває». А люди ж — дивні створіння: за що нас б’ють — до того ми більше тягнемося. От били мене за вишивку — то я й почав вишивати. І раз вже така біда з матеріалом — найпрактичнішою для вишивання у кризових умовах технікою є «низинка», якою вишивають із зворотнього боку і витрачають наполовину менше ниток.
Вже у першому класі я вишив дві роботи – доріжку «Два півники горох молотили» болгарським хрестиком і жіночу сорочку з дотриманням всіх законів традиційного космацького орнаменту.
Село наше було досить віддалене, як кажуть, від цивілізації, учні в школу одягалися у домоткані вишивані сорочки, бо інших не було! Пам’ятаю, мати мого друга заробила грошей (бо мала коня і орала людям землю) і купила в Коломиї сину звичайну фабричну сорочку. Приходить він до школи й хвалиться: «Друзі, мама мені купила панську сорочку!» А чому панську? Бо в таких сорочках ходили тільки пани – поляки, чехи, євреї, словаки. Ну і що робити? Цілий клас побіг на інший присілок дивитися на оту панську сорочку. Прийшла вчителька – нікого в класі нема. Це була фабрична сорочка, яку ми вперше тоді побачили.
Техніки вишивання я вивчав самотужки, а коли почав усюди їздити — придивлявся до різноманітних робіт. За фахом я — журналіст, працював на Буковині, у краю, де вишивка дуже поширена. Ось, наприклад, мав писати про доярку, розпитую, як працює, і ніби між іншим питаю, а що вона робить, як випадуть сніги і справ у господарстві менше. Вона й відповідає – вишиваю. Ось тут я в неї і випитую усі секрети. Бувало, подарує мені героїня моїх статей кавальчик коміра, рукава чи рушника. І так назбиралося 25 тисяч орнаментів з України, Болгарії, Чехії, Польщі, Мордовії. Українська жінка в центральній частині України була пригноблена колгоспними буряками, мусила сапати від зорі до зорі, а жінка на Покутті, Буковині, Гуцульщині мала трошки волі і могла робити те, що вона хоче.
Я вишиваю в основному чоловічі сорочки. Розробляю нові фасони, шукаю найкращі тканини. Взагалі, я дуже великий противник того, щоб вишивати на поганій тканині. Ще за часів Запорозької Січі козаки мали дорогі шовкові тканини, дорогі нитки. Але я вишиваю і добрі жіночі сорочки. Треба робити все наше, українське — модним, тоді люди, особливо молодь, потягнуться знову до національних традицій. Після моєї персональної виставки у Будинку моделей в Парижі, де ці сорочки демонстрували відомі моделі, я приїхав у Пирогово – і там всі вже кричали: «Хочемо таку сорочку!»
— Чи були ви знайомі з нашою відомою кримською вишивальницею, Героєм України Вірою Роїк, чи давала вона вам якісь поради? І чи не плануєте після Парижа організувати власну виставку у Криму?
— З Вірою Роїк я познайомився десь років з тридцять тому. Вона тоді вже була відомою і знаною, я ж тільки починав. Віра Сергіївна — дивовижна людина! Наскільки непросто мені було на Західній Україні, в краю, де традиції все-таки збереглися. А вона змогла віднайти, зберегти, вдосконалити і пронести через усе життя українську вишивку, а загалом і Україну в не зовсім українському оточенні. Тож немає різниці, де людина знаходиться, у якому регіоні живе, все залежить від неї самої – чи хоче, чи здатна вона нести свій український ген, незважаючи ні на що. То є велика внутрішня сила.
А до Криму я дуже хотів би приїхати з виставкою, але все це потребує певних коштів, так вже виходить, що мені простіше поїхати до Франції, де є люди, які охоче підтримують мене і те, що я роблю.
— Ви займаєтеся не лише вишивкою, а є активним ініціатором відродження українських мистецьких традицій, зокрема писанкарства. Чому ви захопилися і цим?
— На вишивку у так звані радянські часи був певний тиск, але все ж не такий, як на писанку, це для совєтів взагалі було щось вороже. У комуністів, атеїстів було якесь ненормальне антагоністичне ставлення до писанки. Може, тому, що вона справді має магічну силу традицій, молитви, мистецтва, а загалом – українства.

У мене не було вибору, я мав перейти із вишивки до писанки. Все починалося з нічого, тому що книжок про писанки не було, писанкарі остерігалися себе афішувати. Натомість за кордоном проводились виставки, майстер-класи, знімалися телепередачі, видавались посібники. Одарка Онищук з Торонто видала величезний альбом «Символіка української писанки», Іванка Чумак у Франції видавала книжки французькою і українською мовами про писанки. Лемківська писанка була представлена в книзі «Українські писанки Східної Словаччини» — у нас цього не було. От у мене й виникла ідея: а якби зібрати усіх писанкарів разом, був би позитивний результат, тому що писанкарство в Україні гинуло на очах. Зараз є дуже багато писанкарів і їхніх книжок, альбомів, але коли я починав боротися за писанку і потрібна була підтримка, багато хто сидів по коморах і боявся українською слово сказати.
Пишу лист за листом до міністрів, ніхто не реагує. У 1992 році вдалося вперше провести в Івано-Франківську «Всеукраїнський конгрес писанкарів», я тоді був просто журналістом, звичайно, якби мав якусь посаду — було б легше. Українським центром народної творчості в Києві при Міністерстві культури керував Володимир Подкопаєв. Він зацікавився моєю ідеєю і обіцяв підтримати. Написали листи у 18 держав, були залучені всі обласні центри. У серпні 1992-го ми зібрали перший Міжнародний з’їзд писанкарів у Києві. Приїхали імениті люди, президент Леонід Кравчук підтримав і з’їзд пройшов на найвищому рівні. Україна і світ одноголосно вибрали мене головою Всеукраїнської координаційної ради з вивчення і відродження писанкарства, так як писанку знають у світі, але ще не знають молоду державу Україну. Рада прийняла рішення відправити мене до Франції — повезти українські писанки з усіх етнічних українських земель. Повіз я виставку до Франції, там вона наробила великого резонансу, десь і українці там знайшлися, й чимало. У Парижі є бібліотека Симона Петлюри, українська картинна галерея, королева Франції Анна — дочка київського князя Ярослава Мудрого. А тут – ще й писанка. Таким чином ми заявляли, що ми є, що є Україна.
Впродовж десяти наступних років, коли були вже наші, українські міністри культури, які абсолютно нас не підтримували, не було більше з’їздів писанкарів. Лише у 2002 році вдалося провести такий з’їзд на громадських засадах у Коломиї. Там було менше гостей із закордону, і хоч долучився музей Гуцульщини і Покуття, але все відбувалося без державної підтримки. На тому й закінчилося. Можливо, якби я був впливовою особою, воно б розвивалося, а так — усюди перепони. Але все одно, коли мене обрали сільським головою, я офіційно заявив, що буду проводити подібні заходи. Ми провели перший Міжнародний фестиваль «Великдень у Космачі». Після цього цькували мене, як тільки могли, чиновники заперечували: «Як таке може бути: у селі — міжнародний фестиваль?!» Але мене підтримали молоді активісти з Києва Наталка Лещенко, Олесь Журавчак, Валерій Гладунець, і цей фестиваль таки відбувся!
Ще один приклад чиновницької антиукраїнської поведінки: ось зараз, у липні Космачу виповнюється 600 років. Верховна Рада України ухвалила постанову у жовтні минулого року відзначати цю дату на державному рівні, але не було виділено навіть копійки на святкування.
— Що ж робити, щоб українські свята, культура, історія шанувалися в Україні не лише на словах?
— Насамперед треба, щоб були українці при владі. У Франції в 1993 році я мав розмову з прем’єр-міністром — українцем. Генерал-губернатор Канади — українець. Усюди ми — господарі, тільки не в рідній державі. Людям треба усвідомити, що вони — горда, велика, роботяща, талановита нація і змусити рахуватися із собою. А на неправді, несправедливості, злі ніколи ніхто не побудував добра, тому це все, що діється зараз, рано чи пізно закінчиться. Наші люди ще не навчилися контролювати ситуацію, думати на виборах. Треба ж дивитися, усвідомлювати, за кого голосуєш, за яке майбутнє. Ще одна велика проблема — відсутність правдивої інформації. Ось тут наша потужна діаспора мала б на самому початку незалежності подбати, зібрати кошти й допомогти створити хоча б один справді незалежний український телеканал, який би показував правду. Люди б бачили те, що є, і тоді були б уже зовсім іншими. Хто керує нашими телеканалами — самі бачите, то про що можна говорити? І так в усіх ланках — українці позбавлені права бути українцями, бути господарями у своїй державі. У Франції живуть росіяни, в Америці, але вони мусять рахуватися з тими порядками, які є в тих державах, а у нас чомусь диктують, як нам жити. Добре, що Євро-2012 проходило в Україні, а то донедавна у світі думали, що Україна — то взагалі частина Росії. Ми маємо розвиватися, показувати світу, хто ми є, і господарювати на власній землі, у своїй державі. Має пробудитися це відчуття значущості, не другорядності, не «меншого брата», розуміння, що від кожного зокрема дуже багато залежить, боротися і відстоювати право кожного і всіх на гідне життя у своїй державі.

Юлія КАЧУЛА
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=10505