неділю, 19 серпня 2012 р.

Михайло ГОЛИНСЬКИЙ:

«АВТОМОБІЛЬ ВЕЗЕ ТІЛО, А МОТОЦИКЛ – ДУШУ…»

Між селами Текуча та Космач Івано-Франківської області, подалі від цивілізації, у важкодоступній гірській місцині на висоті десь з півкілометра розташувалося село Акрешори. Назва його походить від місцевої річки Акри. Хрест на честь скасування панщини та братська могила вояків УПА, полеглих у боях з енкаведистами, історично підкреслюють незалежний і гордий характер акрешорців.
Проте при ближчому знайомстві з’ясовується, що живуть тут люди привітні, щирі й працьовиті, а той характер і гарт, що мають від карпатської природи, дозволяють їм чимало досягти у житті і достойно представляти рідний край навіть на міжнародній арені. Один із таких відомих акрешорців — неодноразовий чемпіон всеукраїнських та міжнародних змагань з мотокросу та ендуро, оптимістичний, сповнений доброї енергетики і позитиву Михайло Голинський є прикладом людини, котра власною наполегливістю, істинною закоханістю у свою справу досягла мети, про яку мріялося ще в дитинстві.
Ендуро (англ. enduro — витримати, витерпіти) – змагання з мотоспорту, яке проходить на дорогах з різним покриттям та по пересіченій місцевості з дотриманням заданого графіка руху на великі відстані протягом кількох днів на відповідній спортивній мотоциклетній техніці. Специфіка змагань полягає в тому, що спортсмени мають подолати трасу за певний час. Інтрига — лісове та гірське бездоріжжя, необхідність орієнтування на місцевості та значні перепади висоти.
Перше змагання з ендуро було проведене в США ще 1902 року — для випробування мотоциклетної техніки. І ось тепер цей вид екстремального спорту докотився аж до карпатських Акрешор.
— Пане Михайле, як тут, у карпатській глибинці, ви стали займатися мотоспортом і як склався ваш спортивний, чемпіонський шлях?
— У дитинстві я жив у Бані Березові, де була міжнародна союзна траса з ендуро. Мені було 3-4 рочки, мене ставили на табуретку, коли проходили змагання, щоб я щось побачив, а я не міг зрозуміти, що ж то за сила в тих мотоциклах, мене вражало, як можна керувати цим норовистим залізним конем? Ось тоді це мені і запало в душу. Ще коли вчився у школі, знайшов у Коломиї «Станцію юних техніків». Мені дали мій перший карт, тричі на тиждень ми несамовито ганяли по кільцю. У старших класах мав їхати на першу серйозну гонку, на чемпіонат до Калуша, але захворів, мама звинуватила мене, що я там через їзду на великій швидкості застуджуюсь, тож їздити мені заборонили. Але ж викорінити це неможливо! Після 10 класу я вступив до Надвірнянського автотранспортного технікуму, розшукав спортивно-технічний клуб, де вже пересів на мотоцикл. Тоді й почалися всякі змагання, бувало, їздив стільки, що й ходити не міг!
Після закінчення технікуму мене забрали в армію на Байконур, що в Казахстані. Умів гарно малювати, тому взяли до штабу. Але не міг сидіти на місці, а оскільки мав права, бо ж закінчив автотранспортний технікум, то мене направили до гарнізонної поліклініки водієм. Ось там я вже відчув, що таке армія. Треба було людей рятувати — на пожежах, вибухах ракет, при нещасних випадках.
І там же в армії займався мотоспортом, вигравав усі гонки підряд і за рік став майстром спорту Казахстану. Після армії працював у Косові при ДОСААФ інструктором зі спорту. Після розвалу Союзу все було в занедбаному стані, потрібно було якось піднімати справу – робити траси, організовувати змагання, вчити бажаючих. І ось в Коломиї на одній горі у 1998 році, як зараз пам’ятаю, зібралися хлопці, проклали трасу і вже почали дуже серйозно тренуватися. З’явилася ідея провести обласні змагання. Я прийшов до начальника ДОСААФ Володимира Франчука, він спочатку був занепокоєний, чи буде кому брати участь у змаганнях, але я його запевнив, що у нас є вже близько 20 учасників. Через два тижні провели першість області з мотокросу. Після цього все і почалося, закрутилося. Підхопили Рогатин, Тисмениця, зібрали збірну області і на чемпіонатах України почали вигравати всі призові місця!
— А які змагання вам найбільше запам’яталися, які траси були найскладнішими?
— Коли почалось відновлення змагань ендуро, це був лише один етап на цілий рік. Ми так чекали цього дня! У Коломиї і Косові зробили трасу кантрі-кросу, де тренувалися. Під час тренувань я задав такі швидкості, що зламав руку. І це за два тижні до чемпіонату, якого я не міг пропустити! Пішов до лікаря і попросив підсилити гіпс, щоб він нікуди не змістився. І так, зі зламаною рукою, поїхав на чемпіонат України, де став призером! Після змагань прийшов до лікаря, зробили рентген і мусили знову ставити кістки на місце...
Якби не мотоспорт, до Криму, напевно, я б ніколи не добрався. Це для мене була справжня екзотика – море, гори, кораблі, скелі, сипучі траси, але ми нашою карпатською командою умудрялися посідати всі призові місця. Найбільше запам’ятався «Кам’яний шторм» — екстремальне кримське ендуро, де й по вертикалі їздили! У море падали, один росіянин утопив мотоцикл, який потім всі разом діставали – є що згадати!
Зараз в Україні трас дуже багато. Найбільше в Криму та на Західній Україні – в Коломиї, Косові, Тисмениці, Снятині, у Чернівцях навіть чемпіонати світу проводять. Але державної школи з мотокросу в Україні нема жодної. Приватна — одна, в Дніпропетровську, але чомусь результату не показує. Тому мотоспорт «живе» в тих областях, де є завзяті менеджери або затяті його прихильники.
Наші гонщики втирають носа навіть європейцям. Один з провідних мотокросменів країни, переможець гонок етапу Чемпіонату Європи Сергій Оніпченко витягнув практично на собі Кубок Нації для України. Хлопцю ціни нема, але недавно отримав важку травму хребта — і не скажеш: доля чи людська заздрість? В спорті й таке, на жаль, буває...
— Як і в житті, напевне. Що ж протиставити всьому тому, що заважає досягати мети?
— Напевне, треба бути фанатом своєї справи, віддаватися їй на всі 200 відсотків, вкладати максимум зусиль, енергії у те, що любиш й умієш.
У мотоспорті, як і в гірськолижному, треба дивитися тільки вперед. Мені багато хто казав, що я їжджу на межі можливого. Якщо не ризикуєш, дивишся без кінця лише під ноги, – ніколи не виграєш. Я взагалі для мотоспорту замалого зросту, знайомі й не думали, що я буду цим професійно займатися. Ніхто не міг повірити, що я зможу виборювати призові місця, тобто бути кращим від тих, кому природа дала вищий зріст, довші — «мотоциклетніші» ноги. Немає нічого неможливого в цьому світі. А моїм продовженням у мотоспорті стає тепер мій син Іван, з яким ми нещодавно повернулися з чемпіонату України. З-поміж півсотні учасників, у зливу, з вивихнутим плечем він таки виборов срібну медаль, а франківській команді допоміг здобути першість! Ось де ще фанат підростає!
— Що для вас є стимулом для участі в цих небезпечних змаганнях? Слава, гроші чи щось значущіше?
— Стимул, звичайно, не у грошах, бо на змаганнях навряд чи можна сильно збагатитися. Це як наркотик, адреналін, бо, як у нас кажуть, автомобіль везе тіло, а мотоцикл – душу. Ті, хто спробував по-справжньому їздити на мотоциклі, вже не можуть його покинути. Буває, після змагань настільки змучений, що ледве ходиш, але через день-два знову хочеться їхати. А траса – як життя, не знаєш, де поворот чи впадина, де злетиш, де приземлишся, але найголовніше — не збавляти швидкості!


Юлія КАЧУЛА
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=10483

Немає коментарів:

Дописати коментар