Мої публікації у Всеукраїнській громадсько-політичній та літературній газеті "Кримська світлиця":

http://razom.media/teatr_kryk/

БАРВИ СТУДЕНТСЬКОЇ ОСЕНІ
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=6572


В НАС МОВА - ЯК МОРЕ БЕЗКРАЄ!
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=6884


«ПРИЗНАЧЕННЯ СПРАВЖНЬОГО АРТИСТА — ВИХОВУВАТИ СВОЇХ СЛУХАЧІВ...»
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=6912


СУЗІР’Я ТАЛАНТІВ НА КРИМСЬКОМУ НЕБОСХИЛІ
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=7047


Я ПІСНІ «БУЛАТІВСЬКІ» СПІВАТИМУ, Я ЗА ВАМИ, СУМИ, СУМУВАТИМУ...
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=7210


«УКРАЇНСЬКА ПІСНЯ В КРИМУ – ЯК ПІЗНЯ КВІТКА: РОЗПУСКАЄТЬСЯ ДОВГО, АЛЕ ЦВІТ ЇЇ – НАЙЗАПАШНІШИЙ!»
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=7556


ФОРМУЄМО СЕБЕ — ФОРМУЄМО МАЙБУТНЄ!
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=7827


«ОТАКЕ У НАС, ПОЕТІВ, ПРИЗНАЧЕННЯ...»
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=10480


ПЕРВОЦВІТ І НАДІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=9608


Є майбутнє в українського футболу!
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=6819


ДОТОРКНУТИСЯ ДО УКРАЇНИ ПІСНЕЮ, МОЛИТВОЮ, ДУШЕЮ...
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=6249


Шлях до єдності і процвітання
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=6959


«Я ЗРОБИВ ЦЕ НЕ ЗАРАДИ ГЕРОЙСТВА...»  
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=6388

Михайло ГОЛИНСЬКИЙ:

«АВТОМОБІЛЬ ВЕЗЕ ТІЛО, А МОТОЦИКЛ – ДУШУ…»

Між селами Текуча та Космач Івано-Франківської області, подалі від цивілізації, у важкодоступній гірській місцині на висоті десь з півкілометра розташувалося село Акрешори. Назва його походить від місцевої річки Акри. Хрест на честь скасування панщини та братська могила вояків УПА, полеглих у боях з енкаведистами, історично підкреслюють незалежний і гордий характер акрешорців.
Проте при ближчому знайомстві з’ясовується, що живуть тут люди привітні, щирі й працьовиті, а той характер і гарт, що мають від карпатської природи, дозволяють їм чимало досягти у житті і достойно представляти рідний край навіть на міжнародній арені. Один із таких відомих акрешорців — неодноразовий чемпіон всеукраїнських та міжнародних змагань з мотокросу та ендуро, оптимістичний, сповнений доброї енергетики і позитиву Михайло Голинський є прикладом людини, котра власною наполегливістю, істинною закоханістю у свою справу досягла мети, про яку мріялося ще в дитинстві.
Ендуро (англ. enduro — витримати, витерпіти) – змагання з мотоспорту, яке проходить на дорогах з різним покриттям та по пересіченій місцевості з дотриманням заданого графіка руху на великі відстані протягом кількох днів на відповідній спортивній мотоциклетній техніці. Специфіка змагань полягає в тому, що спортсмени мають подолати трасу за певний час. Інтрига — лісове та гірське бездоріжжя, необхідність орієнтування на місцевості та значні перепади висоти.
Перше змагання з ендуро було проведене в США ще 1902 року — для випробування мотоциклетної техніки. І ось тепер цей вид екстремального спорту докотився аж до карпатських Акрешор.
— Пане Михайле, як тут, у карпатській глибинці, ви стали займатися мотоспортом і як склався ваш спортивний, чемпіонський шлях?
— У дитинстві я жив у Бані Березові, де була міжнародна союзна траса з ендуро. Мені було 3-4 рочки, мене ставили на табуретку, коли проходили змагання, щоб я щось побачив, а я не міг зрозуміти, що ж то за сила в тих мотоциклах, мене вражало, як можна керувати цим норовистим залізним конем? Ось тоді це мені і запало в душу. Ще коли вчився у школі, знайшов у Коломиї «Станцію юних техніків». Мені дали мій перший карт, тричі на тиждень ми несамовито ганяли по кільцю. У старших класах мав їхати на першу серйозну гонку, на чемпіонат до Калуша, але захворів, мама звинуватила мене, що я там через їзду на великій швидкості застуджуюсь, тож їздити мені заборонили. Але ж викорінити це неможливо! Після 10 класу я вступив до Надвірнянського автотранспортного технікуму, розшукав спортивно-технічний клуб, де вже пересів на мотоцикл. Тоді й почалися всякі змагання, бувало, їздив стільки, що й ходити не міг!
Після закінчення технікуму мене забрали в армію на Байконур, що в Казахстані. Умів гарно малювати, тому взяли до штабу. Але не міг сидіти на місці, а оскільки мав права, бо ж закінчив автотранспортний технікум, то мене направили до гарнізонної поліклініки водієм. Ось там я вже відчув, що таке армія. Треба було людей рятувати — на пожежах, вибухах ракет, при нещасних випадках.
І там же в армії займався мотоспортом, вигравав усі гонки підряд і за рік став майстром спорту Казахстану. Після армії працював у Косові при ДОСААФ інструктором зі спорту. Після розвалу Союзу все було в занедбаному стані, потрібно було якось піднімати справу – робити траси, організовувати змагання, вчити бажаючих. І ось в Коломиї на одній горі у 1998 році, як зараз пам’ятаю, зібралися хлопці, проклали трасу і вже почали дуже серйозно тренуватися. З’явилася ідея провести обласні змагання. Я прийшов до начальника ДОСААФ Володимира Франчука, він спочатку був занепокоєний, чи буде кому брати участь у змаганнях, але я його запевнив, що у нас є вже близько 20 учасників. Через два тижні провели першість області з мотокросу. Після цього все і почалося, закрутилося. Підхопили Рогатин, Тисмениця, зібрали збірну області і на чемпіонатах України почали вигравати всі призові місця!
— А які змагання вам найбільше запам’яталися, які траси були найскладнішими?
— Коли почалось відновлення змагань ендуро, це був лише один етап на цілий рік. Ми так чекали цього дня! У Коломиї і Косові зробили трасу кантрі-кросу, де тренувалися. Під час тренувань я задав такі швидкості, що зламав руку. І це за два тижні до чемпіонату, якого я не міг пропустити! Пішов до лікаря і попросив підсилити гіпс, щоб він нікуди не змістився. І так, зі зламаною рукою, поїхав на чемпіонат України, де став призером! Після змагань прийшов до лікаря, зробили рентген і мусили знову ставити кістки на місце...
Якби не мотоспорт, до Криму, напевно, я б ніколи не добрався. Це для мене була справжня екзотика – море, гори, кораблі, скелі, сипучі траси, але ми нашою карпатською командою умудрялися посідати всі призові місця. Найбільше запам’ятався «Кам’яний шторм» — екстремальне кримське ендуро, де й по вертикалі їздили! У море падали, один росіянин утопив мотоцикл, який потім всі разом діставали – є що згадати!
Зараз в Україні трас дуже багато. Найбільше в Криму та на Західній Україні – в Коломиї, Косові, Тисмениці, Снятині, у Чернівцях навіть чемпіонати світу проводять. Але державної школи з мотокросу в Україні нема жодної. Приватна — одна, в Дніпропетровську, але чомусь результату не показує. Тому мотоспорт «живе» в тих областях, де є завзяті менеджери або затяті його прихильники.
Наші гонщики втирають носа навіть європейцям. Один з провідних мотокросменів країни, переможець гонок етапу Чемпіонату Європи Сергій Оніпченко витягнув практично на собі Кубок Нації для України. Хлопцю ціни нема, але недавно отримав важку травму хребта — і не скажеш: доля чи людська заздрість? В спорті й таке, на жаль, буває...
— Як і в житті, напевне. Що ж протиставити всьому тому, що заважає досягати мети?
— Напевне, треба бути фанатом своєї справи, віддаватися їй на всі 200 відсотків, вкладати максимум зусиль, енергії у те, що любиш й умієш.
У мотоспорті, як і в гірськолижному, треба дивитися тільки вперед. Мені багато хто казав, що я їжджу на межі можливого. Якщо не ризикуєш, дивишся без кінця лише під ноги, – ніколи не виграєш. Я взагалі для мотоспорту замалого зросту, знайомі й не думали, що я буду цим професійно займатися. Ніхто не міг повірити, що я зможу виборювати призові місця, тобто бути кращим від тих, кому природа дала вищий зріст, довші — «мотоциклетніші» ноги. Немає нічого неможливого в цьому світі. А моїм продовженням у мотоспорті стає тепер мій син Іван, з яким ми нещодавно повернулися з чемпіонату України. З-поміж півсотні учасників, у зливу, з вивихнутим плечем він таки виборов срібну медаль, а франківській команді допоміг здобути першість! Ось де ще фанат підростає!
— Що для вас є стимулом для участі в цих небезпечних змаганнях? Слава, гроші чи щось значущіше?
— Стимул, звичайно, не у грошах, бо на змаганнях навряд чи можна сильно збагатитися. Це як наркотик, адреналін, бо, як у нас кажуть, автомобіль везе тіло, а мотоцикл – душу. Ті, хто спробував по-справжньому їздити на мотоциклі, вже не можуть його покинути. Буває, після змагань настільки змучений, що ледве ходиш, але через день-два знову хочеться їхати. А траса – як життя, не знаєш, де поворот чи впадина, де злетиш, де приземлишся, але найголовніше — не збавляти швидкості!

Юлія КАЧУЛА
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=10483

СОНЯЧНЕ СЕРЦЕ ГУЦУЛЬЩИНИ

Саме у ці дні «серце» Гуцульщини — знамените село Космач відзначає своє 600-ліття. У надзвичайній казковій карпатській місцині розташоване це село, але не місце його прикрашає, а небайдужі, талановиті, щедрі душею люди, котрі творять славу й історію Космача. Про це — наша розповідь.
Перша письмова згадка про Космач датується 1412 роком. Втім, науковці виявили тут залишки стоянки первісних людей. У 1994 році археологи під час розкопок на присілку Медвежому дослідили досі невідомий науці солевидобувний центр, якому три тисячі літ. Згадки про Космач є у дослідженнях польського фольклориста Оскара Кольберга, у праці Володимира Шухевича «Гуцульщина» і багатьох-багатьох інших, але й до сьогодні достеменно не відомо, що ж означає Космач і скільки йому насправді років. Щоб прояснити ситуацію, дослідники зверталися до фольклору, до столітніх бабусь та дідів і, зрештою, довідалися, що «столиця» Гуцульщини зародилася з присілка Завоєли. Кажуть, там колись був гарний тисовий замок — про це й досі співається в коломийках. А ще переказують, що у Космачі були (та, напевне, й залишаються!) такі жінки й дівчата, які просто зачаровували чоловіків: легендарний ватажок опришків Олекса Довбуш знайшов тут собі любаску. Тут, правда, й загинув — від зради... В Космачі є якась сила, якась особлива енергетика, яка притягує і наснажує всіх, хто сюди завітає.
Мовознавці тлумачать назву Космач — як «Келія Сонця», адже в космацьких одежі, вишиванках, тканих виробах, писанках переважають жовтогарячі барви. Це підкреслює навіть розташування Космача: село лежить у великій розлогій долині поміж горами й нагадує великий соняшник – у центрі соняшниковий диск, а 32 присілки – його пелюстки або сонячні промені.
Господарює у цьому карпатському сонячному краї сільський голова, а ще — письменник, журналіст, громадсько-політичний діяч, етнограф, фольклорист, писанкар, вишивальник, заслужений майстер народної творчості України Дмитро Онуфрійович ПОЖОДЖУК. Нещодавно він повернувся з Франції, де відбулося відкриття його особистої виставки українських вишиванок.
— Пане Дмитре, як ви стали займатися такою, скажемо, не чоловічою, на перший погляд, справою, як вишивання?
— Коли я навчався ще у першому класі, в школі був гурток вишивання, котрим керувала вчителька Мирослава Бойчук. Мене захопило це заняття, але в той час нитки були дуже дорогими, тому, зіпсувавши у перших мистецьких спробах все, що нишком забрав удома, добряче отримав від матері на горіхи. Я так переживав, що аж захворів! Лежу в лікарні, вже й не кашляю, бо всюди болить. Прийшла мене провідати збентежена мати, а тут моя перша вчителька. Вона мамі й каже: «Ви його не лайте, він нічого поганого не робив, краще давайте йому ниточок, якийсь непотрібний клаптик тканини — хай вишиває». А люди ж — дивні створіння: за що нас б’ють — до того ми більше тягнемося. От били мене за вишивку — то я й почав вишивати. І раз вже така біда з матеріалом — найпрактичнішою для вишивання у кризових умовах технікою є «низинка», якою вишивають із зворотнього боку і витрачають наполовину менше ниток.
Вже у першому класі я вишив дві роботи – доріжку «Два півники горох молотили» болгарським хрестиком і жіночу сорочку з дотриманням всіх законів традиційного космацького орнаменту.
Село наше було досить віддалене, як кажуть, від цивілізації, учні в школу одягалися у домоткані вишивані сорочки, бо інших не було! Пам’ятаю, мати мого друга заробила грошей (бо мала коня і орала людям землю) і купила в Коломиї сину звичайну фабричну сорочку. Приходить він до школи й хвалиться: «Друзі, мама мені купила панську сорочку!» А чому панську? Бо в таких сорочках ходили тільки пани – поляки, чехи, євреї, словаки. Ну і що робити? Цілий клас побіг на інший присілок дивитися на оту панську сорочку. Прийшла вчителька – нікого в класі нема. Це була фабрична сорочка, яку ми вперше тоді побачили.
Техніки вишивання я вивчав самотужки, а коли почав усюди їздити — придивлявся до різноманітних робіт. За фахом я — журналіст, працював на Буковині, у краю, де вишивка дуже поширена. Ось, наприклад, мав писати про доярку, розпитую, як працює, і ніби між іншим питаю, а що вона робить, як випадуть сніги і справ у господарстві менше. Вона й відповідає – вишиваю. Ось тут я в неї і випитую усі секрети. Бувало, подарує мені героїня моїх статей кавальчик коміра, рукава чи рушника. І так назбиралося 25 тисяч орнаментів з України, Болгарії, Чехії, Польщі, Мордовії. Українська жінка в центральній частині України була пригноблена колгоспними буряками, мусила сапати від зорі до зорі, а жінка на Покутті, Буковині, Гуцульщині мала трошки волі і могла робити те, що вона хоче.
Я вишиваю в основному чоловічі сорочки. Розробляю нові фасони, шукаю найкращі тканини. Взагалі, я дуже великий противник того, щоб вишивати на поганій тканині. Ще за часів Запорозької Січі козаки мали дорогі шовкові тканини, дорогі нитки. Але я вишиваю і добрі жіночі сорочки. Треба робити все наше, українське — модним, тоді люди, особливо молодь, потягнуться знову до національних традицій. Після моєї персональної виставки у Будинку моделей в Парижі, де ці сорочки демонстрували відомі моделі, я приїхав у Пирогово – і там всі вже кричали: «Хочемо таку сорочку!»
— Чи були ви знайомі з нашою відомою кримською вишивальницею, Героєм України Вірою Роїк, чи давала вона вам якісь поради? І чи не плануєте після Парижа організувати власну виставку у Криму?
— З Вірою Роїк я познайомився десь років з тридцять тому. Вона тоді вже була відомою і знаною, я ж тільки починав. Віра Сергіївна — дивовижна людина! Наскільки непросто мені було на Західній Україні, в краю, де традиції все-таки збереглися. А вона змогла віднайти, зберегти, вдосконалити і пронести через усе життя українську вишивку, а загалом і Україну в не зовсім українському оточенні. Тож немає різниці, де людина знаходиться, у якому регіоні живе, все залежить від неї самої – чи хоче, чи здатна вона нести свій український ген, незважаючи ні на що. То є велика внутрішня сила.
А до Криму я дуже хотів би приїхати з виставкою, але все це потребує певних коштів, так вже виходить, що мені простіше поїхати до Франції, де є люди, які охоче підтримують мене і те, що я роблю.
— Ви займаєтеся не лише вишивкою, а є активним ініціатором відродження українських мистецьких традицій, зокрема писанкарства. Чому ви захопилися і цим?
— На вишивку у так звані радянські часи був певний тиск, але все ж не такий, як на писанку, це для совєтів взагалі було щось вороже. У комуністів, атеїстів було якесь ненормальне антагоністичне ставлення до писанки. Може, тому, що вона справді має магічну силу традицій, молитви, мистецтва, а загалом – українства.

У мене не було вибору, я мав перейти із вишивки до писанки. Все починалося з нічого, тому що книжок про писанки не було, писанкарі остерігалися себе афішувати. Натомість за кордоном проводились виставки, майстер-класи, знімалися телепередачі, видавались посібники. Одарка Онищук з Торонто видала величезний альбом «Символіка української писанки», Іванка Чумак у Франції видавала книжки французькою і українською мовами про писанки. Лемківська писанка була представлена в книзі «Українські писанки Східної Словаччини» — у нас цього не було. От у мене й виникла ідея: а якби зібрати усіх писанкарів разом, був би позитивний результат, тому що писанкарство в Україні гинуло на очах. Зараз є дуже багато писанкарів і їхніх книжок, альбомів, але коли я починав боротися за писанку і потрібна була підтримка, багато хто сидів по коморах і боявся українською слово сказати.
Пишу лист за листом до міністрів, ніхто не реагує. У 1992 році вдалося вперше провести в Івано-Франківську «Всеукраїнський конгрес писанкарів», я тоді був просто журналістом, звичайно, якби мав якусь посаду — було б легше. Українським центром народної творчості в Києві при Міністерстві культури керував Володимир Подкопаєв. Він зацікавився моєю ідеєю і обіцяв підтримати. Написали листи у 18 держав, були залучені всі обласні центри. У серпні 1992-го ми зібрали перший Міжнародний з’їзд писанкарів у Києві. Приїхали імениті люди, президент Леонід Кравчук підтримав і з’їзд пройшов на найвищому рівні. Україна і світ одноголосно вибрали мене головою Всеукраїнської координаційної ради з вивчення і відродження писанкарства, так як писанку знають у світі, але ще не знають молоду державу Україну. Рада прийняла рішення відправити мене до Франції — повезти українські писанки з усіх етнічних українських земель. Повіз я виставку до Франції, там вона наробила великого резонансу, десь і українці там знайшлися, й чимало. У Парижі є бібліотека Симона Петлюри, українська картинна галерея, королева Франції Анна — дочка київського князя Ярослава Мудрого. А тут – ще й писанка. Таким чином ми заявляли, що ми є, що є Україна.
Впродовж десяти наступних років, коли були вже наші, українські міністри культури, які абсолютно нас не підтримували, не було більше з’їздів писанкарів. Лише у 2002 році вдалося провести такий з’їзд на громадських засадах у Коломиї. Там було менше гостей із закордону, і хоч долучився музей Гуцульщини і Покуття, але все відбувалося без державної підтримки. На тому й закінчилося. Можливо, якби я був впливовою особою, воно б розвивалося, а так — усюди перепони. Але все одно, коли мене обрали сільським головою, я офіційно заявив, що буду проводити подібні заходи. Ми провели перший Міжнародний фестиваль «Великдень у Космачі». Після цього цькували мене, як тільки могли, чиновники заперечували: «Як таке може бути: у селі — міжнародний фестиваль?!» Але мене підтримали молоді активісти з Києва Наталка Лещенко, Олесь Журавчак, Валерій Гладунець, і цей фестиваль таки відбувся!
Ще один приклад чиновницької антиукраїнської поведінки: ось зараз, у липні Космачу виповнюється 600 років. Верховна Рада України ухвалила постанову у жовтні минулого року відзначати цю дату на державному рівні, але не було виділено навіть копійки на святкування.
— Що ж робити, щоб українські свята, культура, історія шанувалися в Україні не лише на словах?
— Насамперед треба, щоб були українці при владі. У Франції в 1993 році я мав розмову з прем’єр-міністром — українцем. Генерал-губернатор Канади — українець. Усюди ми — господарі, тільки не в рідній державі. Людям треба усвідомити, що вони — горда, велика, роботяща, талановита нація і змусити рахуватися із собою. А на неправді, несправедливості, злі ніколи ніхто не побудував добра, тому це все, що діється зараз, рано чи пізно закінчиться. Наші люди ще не навчилися контролювати ситуацію, думати на виборах. Треба ж дивитися, усвідомлювати, за кого голосуєш, за яке майбутнє. Ще одна велика проблема — відсутність правдивої інформації. Ось тут наша потужна діаспора мала б на самому початку незалежності подбати, зібрати кошти й допомогти створити хоча б один справді незалежний український телеканал, який би показував правду. Люди б бачили те, що є, і тоді були б уже зовсім іншими. Хто керує нашими телеканалами — самі бачите, то про що можна говорити? І так в усіх ланках — українці позбавлені права бути українцями, бути господарями у своїй державі. У Франції живуть росіяни, в Америці, але вони мусять рахуватися з тими порядками, які є в тих державах, а у нас чомусь диктують, як нам жити. Добре, що Євро-2012 проходило в Україні, а то донедавна у світі думали, що Україна — то взагалі частина Росії. Ми маємо розвиватися, показувати світу, хто ми є, і господарювати на власній землі, у своїй державі. Має пробудитися це відчуття значущості, не другорядності, не «меншого брата», розуміння, що від кожного зокрема дуже багато залежить, боротися і відстоювати право кожного і всіх на гідне життя у своїй державі.

Юлія КАЧУЛА
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=10505